Перехід від різноманіття неостилів історизму до модерну відбувся на початку ХХ століття. Промислова революція, різкий розвиток капіталізму – все це було базисом для прогресивної архітектури. Київ перетворився на фінансовий та культурний центр. Крім впровадження форм західноєвропейського модерну, відбувається взаємне проникнення неостилів історизму та модерну. Це породжує зразки модернізованого історизму всередині періоду модерну, наприклад, модернізована неоготика. Також розвивається самобутня школа, яку умовно можна назвати "цегляний стиль", де віртуозна техніка мурування відтворює та переосмислює елементи модерну та історизму.
Видатні архітектори київського модерну: Георгій Шлейфер, Едуард-Фердинанд Брадтман, Владислав Городецький, Йосип Зекцер, Адольф Мінкус, Федір Троупянський, Володимир Безсмертний, Ігнатій Лєдоховський, Мартин Клуг, Микола Яскевич.
Формується самобутня група вітчизняних стилів – український національний романтизм, український архітектурний модерн, українське необароко та український неокласицизм.
Серед видатних архітекторів, що сформували українську національну стилістику в сучасній для свого часу інтерпретації: Василь Кричевський, Дмитро Дяченко, Павло Альошин, Микола Шехонін, Анатолій Добровольський.
Радянський період з одного боку знищив чимало середньовічних та більш пізніх пам'яток архітектури, та з іншого боку додав авангардну архітектуру конструктивізму, постконструктивізму та неокласику, якщо дивитись суто на стилістичні явища.
Отже, зануримось у цю боротьбу модерну, авангарду та неокласицизму.