Ми рідко вигадуємо любов із нуля. Найчастіше – ми впізнаємо себе в уже прожитих історіях. У героях романів, у поглядах з полотен, у фільмах, де хтось іде, чекає, не наважується або тримається занадто міцно. Любов має не лише почуття – вона має сценарії.
Як думаєте, який сценарій кохання у вашому житті програєте ви?
А якщо хочеться глибше розібратись, як кохали століттями в історії, мистецтві, літературі – доєднуйтесь до нашого курсу «Любов: еволюція почуттів від еросу до Tinder». Стартуємо 12 лютого. Буде захоплююче!
Любов як одержимість
Це любов, у якій бажання сильніше за реальність. Об’єкт кохання тут – не жива людина, а фантазія про неї. Караваджо пише «Амура-переможця» як зухвалу, майже небезпечну силу – любов тут руйнує порядок. У кіно Гічкока («Запаморочення») герой закохується не в жінку, а в образ, який сам же й сконструював.
У літературі це легко впізнати в Вертері Ґете – любов як пристрасть, що не шукає виходу, а лише посилює внутрішній розрив. Психоаналіз назве це любов’ю як фіксацією: коли інший потрібен не для зустрічі, а для заповнення браку.
Фільм «Запаморочення» (Vertigo), реж. Альфред Гічкок, 1958
Любов як чекання
Це любов, що живе в паузі, не діє – триває. Пенелопа в «Одіссеї» Гомера – архетип чекання як форми вірності й сили. У живописі це тиша Гоппера: двоє поруч, але між ними – простір часу.
У літературі XX століття ця любов звучить у Марселя Пруста – почуття існує довше за стосунки, воно переживає присутність. Психологічно це сценарій, де любов стає способом утримати зв’язок, навіть коли інший уже віддалився.
«Опівнічники» (Nighthawks), Едвард Гоппер, 1942
Любов як боротьба
Тут любов не заспокоює – вона загострює. Вона народжується на конфлікті характерів і тримається напругою. Роденів «Поцілунок» – це не ніжність, а майже зіткнення тіл. У кіно Берґмана любов – це завжди розмова на межі («Сцени з подружнього життя»).
У класичній літературі це Кетрін і Гіткліф з «Грозового перевалу» Емілі Бронте: любов як сила, що не знає компромісів. Психоаналіз побачив би тут зв’язок між любов’ю та агресією, коли близькість можлива лише через біль.
Фільм «Сцени з подружнього життя» (Scener ur ett äktenskap), реж. Інгмар Бергман, 1973
Любов як турбота
Це любов, що проявляється не у словах, а в діях. У християнському мистецтві – це сцени милосердя, у Рембрандта – тепло рук, що приймають. У сучасному кіно – тиха відданість у фільмах Віма Вендерса.
У літературі цей тип любові живе в «Знедолених» Віктора Гюго: турбота змінює людину радикальніше, ніж пристрасть. Психоаналітично – це любов як зрілість, здатність бути поруч, не поглинаючи іншого.
Фільм «Париж,Техас» (Paris, Texas), реж. Вім Вендерс, 1984
Любов як вибір
Це не спалах і не чекання – це рішення. Любов як відповідальність за іншого й за себе. У мистецтві модерну ця любов часто позбавлена ідеалізації: вона стримана, іноді навіть незручна. У літературі – Гемінґвей, де любов існує поруч із мовчанням і втратами.
Психологія говорить тут про дорослу прив’язаність: коли любов – це не те, що «трапляється», а те, що будується.
Будь-який із цих архетипів можна прийняти в собі, а можна – змінити. Головне тут, як і в усьому іншому – усвідомлення. Усвідомлювати, чому ми відчуваємо те, що відчуваємо, діємо так, як діємо, і, зрештою, на тому будуємо своє життя і стосунки.
Текст підготувала Дарія Безрученко
