Любов здається нам чимось природним – таким, що з нами трапляється, з чим таланить або не щастить. Та насправді любові нас учили, її в нас формували, виховували. Її вигадували – у міфах, піснях, картинах, романах, фільмах. І ми досі кохаємо так, як нас навчили століття історії та культури.
Давні греки, які неймовірно тонко відчували людські стани, мали для любові кілька різних слів – бо інтуїтивно розуміли: любов не одна. Вона змінює форму, температуру, тембр. І якщо подивитися на мистецтво від античності до сьогодні, можна побачити, як ці форми кохання повторюються знову й знову – просто в різних декораціях.
Eros – любов як пристрасть
Починається все з Еросу – любові, яка вривається в життя, мов стихія. Вона не питає, чи доречно, чи вчасно, чи безпечно. Ерос завжди трохи безумний: він про пристрасть, потяг, тілесну напругу, яка сильніша за розум.
В античних сюжетах Ерос не випадково бог: він керує людьми, як маріонетками, і ця ідея розгортається в історії Амура й Психеї – любові, що одночасно дарує блаженство і змушує проходити випробування. У бароко ця сила набуває майже фізичної форми: у «Екстазі святої Терези» Берніні межа між містичним і еротичним стирається – любов буквально проходить крізь тіло, як удар. А в модерні Ерос стає золотою пасткою краси: у Клімта, в «Поцілунку», любов не просто обіймає – вона поглинає, вкутує, робить двох людей одним орнаментом.
«Екстаз святої Терези», Лоренцо Берніні, близько 1645 року
У літературі Ерос завжди приносить драму, бо він не знає компромісів: у Шекспіра це «Ромео і Джульєтта», любов, яка сильніша за сімейні устої та правила; у Гете – «Страждання юного Вертера», де почуття стає прірвою. У сучасному кіно Ерос може бути навіть без дотику – як у «Любовному настрої» Вонга Карвая: там любов не здійснюється, але напруга між двома людьми така, ніби вона вже сталася.
Ludus – любов як гра
Та довго жити в Еросі неможливо. І тоді любов змінює маску – перетворюється на Людус, гру. Вона не обіцяє вічності – їй цікавіше саме коливання, момент, рух.
У мистецтві Людус легко впізнати в рококо: у Фрагонара, в «Гойдалці», любов – це театр і змова, вишуканий жарт, де навіть гріх виглядає як витівка. В імпресіоністів – у Ренуара з його «Танці у Мулен де ла Галетт» – любов розчиняється в повітрі, стає частиною натовпу, музики, танцю, випадкового погляду. У літературі Людус може бути і прекрасним, і небезпечним: у «Небезпечних зв’язках» Лакло гра перетворюється на зброю, флірт – на метод руйнування, а легкість виявляється найжорстокішою формою влади. Мольєрів Дон Жуан взагалі існує всередині Людуса: любов для нього – не зустріч, а серія завоювань.
«Танці у Мулен де ла Галетт», Огюст Ренуар, 1876
Philia – любов як дружба
Але любов не завжди прагне бути або полум’ям, або забавкою. Інколи вона вибирає іншу природу – Філію, любов-дружбу. Це почуття, яке росте з довіри, розмови, спільного досвіду, поваги. Воно не завжди драматичне, зате витривале.
Античність знала культ дружби не гірше за культ пристрасті – достатньо згадати Ахілла й Патрокла як образ абсолютної близькості й вірності, який потім не раз переосмислювали в мистецтві. Філія – це також любов розумів, любов як діалог: символічно вона живе в ренесансних образах співдумання, як-от у Рафаеля в «Афінській школі», де близькість – це спільна думка. Філія нагадує: найглибша любов часто починається зі слова, а не з тіла.
Фреска «Афінська школа», Рафаель Санті, 1509-1511
Storge – любов як «дім»
Та є ще любов, яку ми не помічаємо, бо вона надто буденна – Сторґе. Любов-домівка, любов-прив’язаність, любов, що пахне чаєм і ковдрою. Вона не сяє як Ерос і не інтригує як Людус, але саме вона дає людині відчуття безпеки.
У міфах сторґе звучить у сюжетах материнської любові – наприклад, у трагедії Деметри, яка шукає Персефону, і любов тут сильніша за смерть і сезонність. У живописі сторґе – це тихі сцени дому: у Вермера любов ховається в побуті, у світлі на стіні, у ритуалах, які роблять життя не страшним. Як у «Маленьких жінках» Олкотт, де любов – не тільки роман, а й сімейне тепло, яке вирощує людину.
«Офіцер і дівчина, що сміється», Ян Вермер, близько 1657
Pragma – любов як вибір
Коли любов дозріває, вона стає Прагмою – вибором і союзом. Прагма не заперечує почуттів, але питає: яким буде співіснування закоханих? Це любов, яка вміє домовлятися, будувати, тримати відповідальність.
«Портрет подружжя Арнольфіні» ван Ейка – майже документ: союз двох людей, який одночасно інтимний і публічний, любов як обіцянка.
У XX столітті прагма часто зображена вже не як ідеал, а як складність: у Гоппера, наприклад у «Кімната в Нью-Йорку», близькість існує поруч із мовчанням і відстанню – і це теж правда любові. У літературі Прагма особливо виразна в Остін: «Гордість і упередження» – не про пристрасть, яка зносить дах, а про дорослий вибір, де любов неможлива без поваги.
«Кімната в Нью-Йорку», Едвард Гоппер, 1932
Mania – любов як одержимість
І все ж любов має темний бік. Там, де Ерос втрачає межі, а потреба в близькості стає страхом, народжується Манія – любов-одержимість. Її мова – ревнощі, контроль, паніка.
В античності цей стан був основою трагедії: Медея й Федра – не просто персонажки, а символи любові, яка стає безумством. У модерні Манія отримує найчесніші образи: у Мунка («Вампір», «Ревнощі») любов буквально кусає, висмоктує, тримає зубами. У літературі це «Отелло», де ревнощі вбивають любов, і «Буремний перевал» Бронте, де почуття не визволяє, а прив’язує до болю навіть після смерті. Манія часто маскується під «сильну любов». Але сильна любов не повинна руйнувати.
«Вампір», Едвард Мунк, 1893
Agape – любов, яка звільняє
І нарешті – Агапе. Любов, яка не торгується. Любов, яка не питає «а що я отримаю?». Любов, яка вміє приймати, прощати, підтримувати – і при цьому не втрачати гідності.
У мистецтві Нового часу Агапе звучить особливо сильно: Рембрандт у «Поверненні блудного сина» малює любов, яка не карає – вона просто тримає. У літературі Агапе часто приходить у вигляді моральної сили: у «Знедолених» Гюго прощення змінює долю, а в романі Гарпер Лі «Вбити пересмішника» любов до людини проявляється як емпатія й здатність бачити іншого не ворогом, а живою істотою – навіть коли це складно і страшно.
І якщо подивитися на сучасність, то стає ясно: ми не вигадали нової любові. Ми просто перенесли старі сценарії в цифровий світ. Tinder і соцмережі не змінили природу любові – вони лише прискорили її темп і загострили її риси. Ерос став блискавичним. Людус – нескінченним. Манія – майже щоденною тривогою в чаті. А прагма – складнішою, бо вибір став надто великим.
Кадр з екранізації роману Гарпер Лі, однойменного фільму «Вбити пересмішника», реж. Роберт Малліган, 1962
Право вибору
Тому питання сьогодні не в тому, чи існує любов. А в тому, яку саме любов ми проживаємо – і чи не плутаємо ми одне з іншим. Чи не називаємо манію пристрастю. Чи не ховаємо страх під маскою свободи. Чи не шукаємо ерос там, де нам потрібна сторґе – тепло й опора.
Саме про це курс «Любов: еволюція почуттів від еросу до Tinder»: про те, як культура сформувала наші уявлення про кохання – і як ми можемо навчитися бачити власні сценарії. Бо любов – це не тільки те, що з нами стається. Це ще й те, що ми вчимося розуміти. І, можливо, вперше – обирати.
Доєднуйтесь. Стартуємо 12 лютого.
Текст підготувала Дарія Безрученко
