Цей текст – конспект відкритої лекції Маргарити Стафійчук про попкультуру у мистецтві минулих століть, яка відбулася 4 грудня у книгарні «Сенс». Щиро радимо відвідати курси Маргарити з історії у «Культурному Проєкті» – вибирайте на свій смак. Новий – про еволюцію почуттів від еросу до Tinder – стартує вже 12 лютого.
Історія західного мистецтва часто подається як історія стилів, шедеврів і великих імен. Але якщо уважно вслухатися в логіку лекції, стає зрозуміло: насправді це історія погляду. Хто дивиться – і хто є об’єктом цього погляду. Хто має право бажати, оцінювати, зображати – і хто стає зображеним.
Саме з цього лекторка починає розмову, і не випадково першим образом стає не богиня й не оголене тіло, а портрет П’єтро Аретіно, написаний Тиціаном. Аретіно – не просто сучасник художників Відродження, а людина, яка чудово розуміла силу образу, репутації й публічного жесту. Він уособлює фігуру того, хто формує культурний запит, замовляє погляд і контролює наратив. Це важлива точка відліку: мистецтво не існує у вакуумі, воно завжди вписане у систему влади й бажання.
Венера як ідея, тіло як символ
Далі лекторка повертає нас до одного з найбільш упізнаваних образів європейського мистецтва – Венери. У «Народженні Венери» Боттічеллі тіло ще майже не тіло, а знак. Це краса як ідея, як філософська формула. Венера тут позбавлена ваги, тілесного тепла, навіть індивідуальності. Вона існує не для себе – вона існує як взірець.
Але вже у Тиціана ця формула починає змінюватися. Його «Флора» і особливо «Венера Урбінська» – це тіло, яке має присутність, вагу, чуттєвість. Венера більше не ефемерна: вона дивиться на глядача і водночас залишається вписаною у систему, де її тілесність створена для споглядання. Це важливий момент: жінка починає «дивитися у відповідь», але ще не виходить з рамки об’єкта.
Коли погляд ламається
Справжній розрив стається значно пізніше – в XIX столітті, коли на сцену виходить «Олімпія» Едуарда Мане. Лекторка підкреслює: скандал цієї картини був не в оголеному тілі. Оголені тіла європейське мистецтво бачило століттями. Скандалом став погляд. Олімпія дивиться прямо, тверезо, без запрошення і без сорому. Вона не міф і не богиня – вона жива жінка зі зрозумілим соціальним статусом. І саме ця конкретність виявилася неприйнятною.
«Олімпія» (1865). Едуард Мане
На цьому тлі ще різкіше читається декоративна тілесність рококо – Венера у Франсуа Буше, його світ інтер’єрної інтимності та солодкої поверхні. Навіть портрет мадам де Помпадур у цій логіці стає не просто образом фаворитки, а прикладом того, як жіноча тілесність може бути інструментом політичної гри, а не суб’єктності.
Свято, екстаз і дозволене безумство
Лекторка не оминає й інший вимір тілесності – тілесність як ритуал. У «Бенкеті богів» Белліні і особливо у вакханаліях Тиціана тіло звільняється від моралі, але не від авторського контролю. Це дозволене безумство, інсценізована свобода. Навіть екстаз тут існує в межах композиції, створеної чоловічим поглядом.
«Бенкет богів» (1514). Джованні Белліні
«Вакханалія андріанців» (1523-26). Тиціан
Міф як спосіб пояснити свою історію
Один із найсильніших моментів лекції – коли міф перестає бути прикрасою і починає оголювати насильство. «Зґвалтування Європи» Тиціана – приклад того, як естетика може згладжувати жах. Та насильство в цій історії – не ключовий мотив. Людина 16-го століття любить грецький міт як ідею витоків культури. Для людини Пізнього Відродження античні міти – спосіб розповісти про започаткування Європи, «перевезення» Європи із Малої Азії на територію Європи сучасної.
Подібним чином працює й історія Арахни у «Прялях» Веласкеса. Це не просто міфологічна сцена, а розповідь про покарання за спробу говорити правду, за зухвалість кинути виклик богині. І водночас – про художника, який приховує радикальний сюжет у глибині композиції.
«Прялі або Історія Арахни» (1655-60). Дієґо Веласкес
Орфей: межа мистецтва і втрати
Історія Орфея в лекції з’являється як метафора межі мистецтва. У версії Рубенса це ще барокова драма з надлишком емоцій і тілесності. Але у «Смерті Орфея» Еміля Леві міф раптом звучить як вирок суспільству, яке не витримує чутливості. Митець гине не тому, що він слабкий, а тому, що його світові не потрібна його вразливість.
Образ як зброя
У «Наклепі Апеллеса» Боттічеллі лекторка бачить майже сучасний сюжет: як плітка, страх і підозра стають сильнішими за істину. Ця робота – місток до мистецтва, яке вже не просто зображає, а виховує.
Героїзм, побудований на відмові від почуттів
У Давида античність стає мовою ідеології. «Присяга Гораціїв» і «Смерть Сократа» показують тіло як інструмент принципу. Почуття тут – слабкість, яку потрібно подолати. Лекторка звертає увагу: поруч із героїчними чоловіками завжди є жінки, які бачать ціну цього героїзму – і ця ціна нікуди не зникає.
Коли жінка повертає собі дію
Найрадикальніший злам у лекції пов’язаний з Артемісією Джентілєскі. У порівнянні «Юдити» Караваджо та її власної версії стає очевидно: це не просто різниця стилів, а різниця досвіду. У Джентілєскі насильство не естетизується, а здійснюється. Її «Сюзанна та старці» – це не еротична сцена, а сцена страху. І саме тут жіночий погляд уперше не лише дивиться, а й розповідає.
«Сюзанна та старці» (1555-56). Тінторетто
Втома від ідеалів
17-те століття продовжує послуговуватись і античними мітами, і релігійними сюжетами, й історичними мотивами. Та найбільше у тогочасній Нідерландській республіці любили історії Стародавнього Риму – зокрема, через поширеність протестантизму й інтерес до історій Святого Письма як морального й ідеологічного орієнтиру.
Так, серія картин Рембрандта «Лукреція» розповідає історію жінки Лукреції, яка, будучи зґвалтованою сином царя Тарквінія, скоїла самогубство, аби врятувати свою честь, що стало поштовхом до падіння римської монархії.
Натомість на іспанському півдні, у Фландрії, ми бачимо більше античних сюжетів – до прикладу, у роботах Рубенса. Католицька Іспанія більше тяжіє до декоративності у мистецтві – і, відповідно, до античних мітів.
Останні сюжети – Благовіщення і Поклоніння – лекторка читає вже не як догму, а як психологічний досвід. Від Леонардо і Боттічеллі до Олександра Мурашка сакральна історія стає людською. Страх, сумнів, тиша – важливіші за урочистість.
«Благовіщення» (1472). Леонардо да Вінчі
Мистецтво століттями навчало нас дивитися: кого вважати об’єктом, а кого – суб’єктом; чию вразливість романтизувати, а чию – ігнорувати.
Сьогодні ми нарешті можемо бути не пасивними споглядачами, а й переписувати ці історії. На щастя, маємо для цього достатньо знань і контекстів.
Текст підготувала Дарія Безрученко
