Культурний Проект | Журнал

Мистецтво мислення: з історії та сучасності гуманітарного знання

Спецпроєкт
Чим є і чим не є гуманітарне знання? Як дослідники реагують на виклики свого часу? Як розуміти кризу в гуманітарній освіті? У цьому оглядовому тексті розповідаємо про шлях, який здійснила гуманітаристика впродовж історії і яка роль відведена їй у період війни. Під час підготовки матеріалу довелося змиритися з неможливістю охопити всі важливі імена та думки, пов’язані з цією галуззю. Втім, ми поспілкувалися з лекторами Культурного Проекту та іншими експертами, які запропонували свою перспективу.

І

В історії науки під знанням розуміється здійснений людством перехід від простих розумових висновків до логічно обґрунтованих систем уявлень про навколишній світ. Хоча фактично перші наукові знання з’явилися ще у стародавніх цивілізаціях Шумеру, Вавилону, Єгипту, Китаю і мали справу з безпосередньою практичною функцією, перехід до більш узагальнених уявлень та теоретичних висновків відбувався в період з VIII до IV ст. до н.е. вже у давньогрецькій культурі.

Говорити про певний праобраз гуманітарного знання можна від часів формування у Стародавній Греції семи “вільних мистецтв” — переліку навчальних дисциплін, які лежали в основі пізньоантичної школи. Це граматика, діалектика (логіка), риторика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Пізніше вже римський мислитель Боецій розділив вільні мистецтва на два цикли дисциплін — тривіум і квадривіум, до першого з яких саме входили граматика, діалектика (логіка) і риторика, тобто мистецтва слова і мислення.

Як пише культуролог Олександр Івашина, саме “в античності вивчення/надбання культури збігалося з можливістю існування в рангу повноправного жителя полісу. Культурна людина — це і є власне грек, на противагу до варвара, людини чужої землі, мови, культури.” Відтак, знання стало мірилом і показником соціальних дій та поведінки людини.

Кандидат філософських наук, лектор курсу “Читаємо філософів” Іван Іващенко підкреслює внесок Декарта, засадничим положенням філософії якого був вислів “Я мислю, отже, я існую” (Cogito ergo sum):

“На відміну від природничого знання, у фокусі якого речі, що мають природу і не говорять, гуманітарне знання має справу з речами, які мають історію і говорять. Декарт назвав людину мисленною річчю (res cogitans) і довів, що для пояснення речі, яка здатна мислити, ми потребуємо іншої теорії за ту, за допомоги якої ми пояснюємо речі, що мають природу. Власне, саме Декарт заклав підвалину тієї парадигми в інтелектуальній історії Європи, яка врешті уможливила виокремлення, розгалуження та інституалізацію гуманітарного знання. Отже, у фокусі гуманітарного знання — створена людьми реальність, а також її вплив на нестворену людьми реальність.”

У ХVIII столітті Кант і його сучасники закладали початки світської філософії, покладаючись на секулярне (незалежне від церкви) знання, а також здійснили важливий для нашої теми крок у розумінні культури: від кінця століття слово “культура”, яке раніше вживалося у значенні дії виховання/культивування, стало позначати особливий об’єкт, що підлягає філософському осмисленню.

Те, що ми сьогодні називаємо “гуманітарними науками”, було вперше сформульовано у праці Джона Стюарта Міля (1806-1873) як “моральні науки” (moral sciences), до яких він зараховував психологію та етологію (науку про суспільство). У перекладі німецькою “моральні науки” трансформувалися у “науки про дух” (Geisteswissenschaften). Особливо поширеним цей термін став завдяки працям німецького мислителя Вільгельма Дільтея (1833-1911). У своїй класифікації він зберіг “науки про дух” і протиставив їх наукам про природу.
Дільтей вважав, що основна пізнавальна функція наук про природу — пояснення, найчастіше в термінах причини і наслідку, в той час як у ядрі наук про дух знаходиться акт розуміння: гуманітарні науки прагнуть зрозуміти прояви життя людини.
Як зазначає культурологиня, авторка курсу "Що таке культура" Лариса Осадча:

"Природничо-технологічне знання відповідає на питання як, гуманітарне ж — навіщо, а чи варто? Бо сама лише технологічність без морального, “гуманітарного” компоненту може обертатися в невиправне зло. Так, у музеї концтабору Аушвіц експонується піч для кремації з помітним, навіть вишуканим, гравіруванням назви виробника “Topf und Söhne”. То був невеликий, але дуже перспективний сімейний бізнес, із проактивною позицією. Надіславши керівництву концтабору пропозицію замовити у них крематорну піч, розробник додав пояснення: “цілковита досконалість технології кремації: переробка людських тіл без запаху та диму”. Виробник забезпечив високу якість виробу, тому згодом йому доручили виготовлення ще й смертоносного вентиляційного обладнання газових камер в концтаборі Аушвіц-Біркенау. Це і є технологічність без гуманістичного компоненту.”

Відтак, гуманітарне знання охоплює людину і її діяльність як суспільної, моральної, культурної істоти. Воно витворює систему уявлень про найзагальніші характеристики і вчить мислити, запитувати про себе, формулювати критичні запитання.

ІІ

Катерина Лисовенко, з серії "Шість сюжетів, можливих в міжвоєнний і міжмирний час", 2022

Тривалий період у нашій історії, впродовж існування Радянського Союзу, гуманітарне знання, як і мистецтво, стояло на службі ідеології. Однією з перших речей, які зробив режим після закріплення своєї влади, було свідоме винищення науковців-гуманітаріїв. Показовим у цьому є процес у сфабрикованій справі “Спілки визволення України”: у списку обвинувачених, засуджених до розстрілу, концтаборів чи заслання зустрічаємо імена академіків, професорів, педагогів — істориків, мовознавців, письменників. Тих, хто зміг пережити “велику чистку”, наздоганяли у приватному порядку: так, до прикладу, у 1929 році був усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України обдарований історик-сходознавець, мовознавець, перекладач кримсько-татарського походження Агатангел Кримський. І все це не випадково.
Адже якщо ключовою задачею гуманітарних наук є продукування критичних запитань, спроможних порушити існуючий “статус кво”, зрозуміло, що зовсім не така наука була потрібною партії, яка збиралася існувати вічно.
Важливим фактором, з яким ми стикаємося і досі, була повсюдна русифікація: це означало що праці у гуманітаристиці (та й не тільки) могли перекладатися здебільшого російською мовою. “Українським гуманітаріям не вистачає якісних перекладів навіть не десятків — сотень принципово важливих праць, а ще важливіше — усвідомлення того, що і як треба робити зараз”, — зазначає літературознавець, письменник Михайло Назаренко.

В цьому контексті прикметно згадати, що ще в роки компромісної для радянського уряду політики українізації, що найбільше торкнулася державної служби, освіти і культури, шовіністичне неприйняття викликав навіть факт можливості виконання опери українською “мужицькою” мовою, попри те, що ці переклади здійснювали першорядні українські поети. Про це у своїх текстах нагадує літературознавиця Віра Агеєва. (Щоб зануритися в атмосферу, варто перечитати сатиричну комедію “Мина Мазайло” розстріляного у Сандормосі драматурга Миколи Куліша.)
Втім, і ця поступка тривала недовго, після чого радянська влада доклала неабияких зусиль для усунення будь-яких відмінностей на всіх рівнях. Літературознавець, письменник, лектор курсу “Українська література у зв’язках зі світовим письменством” Ростислав Семків так коментує ситуацію із гуманітарним знанням в цей період:

“Гуманітарні науки в СРСР перебували під особливим контролем. Вони витворюють базу для формування ідеології, яку розуміємо як світогляд, тобто спосіб інтерпретувати дійсність. Звісно, в авторитарній державі світогляд мав бути уніфікований – всі громадяни повинні були бачити й розуміти світ однаково.

Відтак, було уніфіковано й гуманітаристику: у СРСР була дозволена лише одна філософська доктрина – марксизм-ленінізм, що спонукав дивитися на світ матеріалістично й пояснювати будь-які феномени лише соціально-економічними причинами. В науковій царині це також виливалося в посередництві саме російської науки щодо всіх інтерпретацій – дозволені були тільки ті, які рухалися в кільватері тлумачень “з центру”, з Москви. На практиці це означало, що українська гуманітаристика послуговувалася як методологічною базою, головним чином, російськими джерелами – проблема, яку маємо дотепер.
Українським вченим–гуманітаріям була фактично невідома більша частина світових теорій, що домінували в ХХ ст.
Зараз необхідно рухатися до рішучого скорочення присутності російських наукових концепцій у нашій академічній сфері. Не так багато вчених із півночі й справді запропонували щось вартісне, причина чому – контроль та ізоляція. Одна справа — М. Бахтін, О. Лосев, Ю. Лотман, В. Пропп, концепції яких дійсно важливі (до слова, вони завжди були дисидентами в радянській науці), інша — маса прохідних науковців та засилля “зацікавленості” російською літературою та культурою. Спільною справою всіх українських науковців зараз повинна бути значна диверсифікація методологічної бази, введення у реальний обіг великої кількості західних джерел, які більш адекватно інтерпретують світ довкола нас.”

ІІІ

Катерина Лисовенко, "Я не згодна зі світом, який відтворює концентраційні табори", 2022

Гуманітарне знання іноді стереотипно сприймається як щось позірно легке, таке, що нібито не потребує якихось спеціальних знань чи особливих розумових зусиль, на противагу, наприклад, математиці, фізиці чи іншим прикладним наукам. Натомість неочевидна складність полягає якраз у тому, що людська поведінка не є такою ж передбачуваною, як математична формула, і не піддається жодним “жорстким” законам. Її дослідження базується на якісних методах, застосування яких вимагає величезних вкладень часу на пошук необхідних джерел і зусиль для глибокого знайомства з матеріалом.
Так само складно однозначно говорити і про так звану“практичність”, яка нібито немає нічого спільного із гуманітарним знанням.

“Мене завжди дивувало повсякденне уявлення, яке розділяє теорію і практику. Теорія при цьому вважається чимось занудним і непотрібним, а практика означає універсальні поради, які можна ctrl+c – ctrl+v в усіх хоч чимось подібних ситуаціях. Люди дуже люблять прості відповіді на складні запитання і чудодійні пігулки. На жаль, ні перше, ні друге у реальному світі не існує. Для того, щоб знайти рішення для своєї проблеми, неможливо взяти набір порад і їх скопіювати, не заглибившись у те, на чому ці поради будуються. А будуються вони завжди на певній теоретичній оптиці. Прикладна антропологія пропонує рішення конкретних проблем спільнот людей, але базується на величезному теоретичному бекграунді порівняльних досліджень та узагальнень стосовно різних культур. Без цього бекграунду неможливо застосувати антропологічні підходи на практиці,”— антропологиня, лекторка курсу “Практична антропологія” Тіна Полек.
Сучасний філософ, теоретик культури та літератури Ганс Ульрих Ґумбрехт вважає, що в ХХІ столітті слід розглядати гуманітарні науки як Humanities and Arts (“Гуманітарні науки та мистецтва”), тобто щось, не менш наближене до мистецтва, ніж до науки як такої. Він пригадує ідеї Вільгельма фон Гумбольдта, висловлені в 1810 році програмі для нового університету в Берліні. На думку Гумбольдта, передача знань і навчання практичним рішенням є задачею закладів середньої освіти, в той час, як в університет має бути точкою зіткнення поколінь, де виробляються нові непередбачувані запитання і проблеми. Надихаючись зокрема ідеями Гумбольдта та Дільтея, Ґумбрехт розглядає гуманітарні науки як інституціалізований простір для “ризикованого мислення”, у чому, на його думку, захований їхній найбільший потенціал:
“Замість того, щоб уточнювати та переглядати інституціалізовані системи ідей, гуманітарні науки повинні прагнути до винаходу альтернативних шляхів розуміння та пояснення того, що ми називаємо “реальністю”.

У гуманітарних науках знання має бути необхідною умовою досягнення головної мети — мислення, що йде назустріч інтуїції. Мета гуманітарних наук — інтенсивне мислення, воно ж інструмент [...] Ця функція розширює та ускладнює індивідуальні уми і водночас дозволяє спільнотам та їхнім інститутам залишатися відкритими для змін.”
Коли ми говоримо про кризу гуманітарної освіти, маємо на увазі такі процеси, як зменшення престижності гуманітарних програм і скорочення їхнього фінансування в університетах світу. В тій чи іншій мірі ці процеси не є новими, і мають місце хвилеподібно ще з 1970-х років минулого століття. Для цього є низка суто економічних пояснень: враховуючи високу вартість освіти, особливо в західних університетах, студенти та їхні батьки (а нерідко й студенти під тиском батьків, які фінансують освіту) тяжіють обирати програми, які гарантують випускникам перспективи вдалого працевлаштування та високий прибуток у подальшій професійній кар’єрі — тобто йдеться про економічну доцільність інвестицій в освіту. Цей тренд посилився економічною кризою 2008 року, і нині, в епоху надзвичайно стрімкого розвитку технологій, студенти все частіше обирають вивчення “орієнтованих на майбутнє” дисциплін у природничих науках, технологіях, інженерії, математиці (STEM), на тлі яких гуманітарні дисципліни здаються відсталими, а їхнє вивчення — марною тратою часу, якщо дивитися на питання вибору з утилітарної точки зору.

Звичайно, ж такий погляд не враховує інші важливі фактори, як от задоволення від освіти і подальшої професійної діяльності. У своїй книжці “Not for Profit: Why Democracy Needs the Humanities” американська філософиня, професорка права і етики в Чиказькому університеті Марта Нусбаум наголошує, що економічне зростання далеко не завжди означає покращення якості життя, а орієнтація на короткострокову рентабельність може загрожувати самим засадам демократії:

“У гонитві за прибутком, характерній для сьогоднішнього світового ринку, в епоху релігійної та економічної нестабільності, можуть бути назавжди втрачені цінності, що мають значення для майбутнього демократії [...] Ми не можемо заперечувати проти якісної природничої чи технічної освіти, однак у створеній метушливій атмосфері суперництва ми забуваємо про інші, не менш важливі здібності, що грають ключову роль в природному процвітанні будь-якої демократії і створенні гідної світової культури, яка була б здатна знайти конструктивні рішення найбільш гострих світових проблем.

Ось неповний список таких здібностей, які дослідниця вважає напряму пов’язаними з гуманітарним знанням і мистецтвом:
-здатність до критичного мислення і ретельного осмислення політичних програм, що розгортаються в країні і в світі;
-здатність уявляти собі всю множину складних питань, що стосуються людського життя протягом усієї його тривалості;
-здатність відволіктися від приватних інтересів і поглянути на світові проблеми з позиції “громадянина світу”;
-здатність співчутливо ставитися до складнощів, з якими стикаються інші люди.
"Студенти, що вивчають мистецтво і літературу, вчаться ставити себе на місце інших, а така навичка — є основою успішної демократії".
Отже гуманітарна освіта має неабияку роль у формуванні освічених, самостійних, відповідальних громадян з широким світоглядом.

Крім цього, Нусбаум звертає увагу на те, що розмежування економічного інтересу і гуманітарної та мистецької освіти взагалі не є доречним, оскільки для створення атмосфери відповідального і обачного управління і культивування творчих інновацій компанії так чи інакше змушені звертатися до гуманітарних наук, а отже “вибір” на користь одного чи іншого в корінні є дуже спрощеним або просто хибним.
В новому столітті перед гуманітаріями світу постала низка нових викликів: кліматична криза, штучний інтелект, біотехнологічний прогрес, пандемія. У своїй книжці “Історія та сучасна гуманітаристика” історикиня Ева Доманська аналізує постгуманітарну парадигму, яка виходить за межі антропоцентричної гуманітаристики. Своїй появі вона завдячує Бруно Латуру, який від другої половини минулого сторіччя разом із групою інших дослідників розробляв новий підхід, що враховував би у дослідженнях, раніше зосереджених лише на людині, нелюдських суб’єктів — рослини, тварини, речі.
Відтак, усе частіше соціальні та гуманітарні науки перетинаються із поняттями наук природничих, підважуючи доцільність сформованого у минулих століттях розподілу.
У своїй книжці "Переконструювання соціального” Латур сформулював запитання, яке стало засадничим для багатьох сучасних дослідників: “Чи можемо ми жити разом?”, і як таке співіснування можна осягнути навіть у ситуації конфлікту.
Питання ж, яке формулює для себе Ева Доманська: яким чином гуманітарні науки можуть продукувати знання, яке було б позитивнішим стосовно майбутнього.

У своєму інтерв'ю дослідниця говорить про те, що різні суспільства в різний момент часу можуть стикатися з відмінними викликами, а отже і запит до гуманітарних наук буде різним:

"Якщо йдеться про сучасну Центрально-Східну і Східну Європу, то гуманітаристика тут є необхідною для того, аби вчити мислити, особливо мислити критично і захищатися від догматизму, для зміцнення індивідуальності та почуття впливу особи та груп на зміни, що відбуваються довкола; для того, щоб творити і відбудовувати зв’язки у спільноті, постійно ставити питання про людину (тобто, що значить бути людиною), виховувати співчуття та моральний імпульс, який має спрацьовувати у складних ситуаціях вибору, і зрештою — навчити людей тому, як бунтувати.”

Катерина Лисовенко, "Море не може мовчати про злочини", 2022

Ситуації турбулентності і кризи можуть змінювати ставлення людей до гуманітарного знання: вони створюють потребу переосмислення і провокують шукати відповіді на свої запитання в науці.
Філософ, лектор Культурного Проекту Тарас Лютий пов’язує зростання уваги до гуманітаристики в Україні з подіями Революції гідності:

“Після Революції гідності стає зрозумілим, що “гідність” — це передовсім теоретичний конструкт, який залежить від гуманітарного бекграунду, а вже потім є результатом практичного вправляння. Йдеться про, умовно кажучи, інтелектуальні вправи. У суспільстві згуртувалася критична маса людей, які це почали усвідомлювати, і яким було необхідно розібратися, що відбувається, як формувати таке знання, щоб здійснити саморефлексію, саморозуміння, позиціонування себе в соціокультурному просторі. А війна тільки підсилися подібне усвідомлення. Зараз, коли українці розкидані по всьому світу, виникає потреба осмислення ситуації, в яку потрапляє людина, починаючи від геополітичної, культурної, соціальної і, звичайно ж, екзистенційної.”

IV

Катерина Лисовенко, "Кінець", 2023

Окрім екзистенційних питань, пов’язаних з війною, існує також низка цілком практичних: в умовах постійних інформаційних атак з боку ворога усі ми стикнулися з необхідністю перевіряти на достовірність будь-яку інформацію, випрацьовувати в собі стійкість до маніпуляцій і пропаганди.

Глибше це пов’язано із питанням зміцнення індивідуальності як такої: “слабким суб’єктом” легко маніпулювати, тож питання в тому, як “прокачати” свій м’яз критичного мислення так, щоб могти покластися на нього навіть у ситуації, де емоції беруть гору.

“Для того щоб розібратися навіть у нескладному тексті, недостатньо вміти читати. Тексти потребують аналізу. І тут у нагоді стають навички критичного мислення, які дозволяють усвідомити прочитане, оцінити позицію автора, сформувати своє бачення розглянутої проблеми, висловити критичні зауваження, задати слушні запитання.

Саме таке прагнення до вдумливого аналізу текстів, що нас оточують, на противагу їхньому швидкісному читанню є наразі особливо актуальним, якщо людина не хоче стати маріонеткою у тенетах численних маніпуляцій зі словом”, — додає Ірина Хоменко, філософиня, експертка з логіки, лекторка курсу “Критичне мислення”

V

Також від початку вторгнення росії перед кафедрами славістики по всьому світу постало питання, яке знання вони обстоювали увесь цей час. Річ у тім (і на цьому невтомно наголошують українські інтелектуали, зокрема літературознавиця Віра Агеєва) — світова славістика переважно була русистикою. Це означає, що саме росія знаходилася в центрі численних досліджень, в той час, як ціла низка інших культур та голосів регіону залишалися без належної уваги (або ж, що ще гірше, дослідження інших культур здійснювалися через нав’язувану росією оптикою). Якщо подивитися на цю проблему ретроспективно, західна русистика отримала потужний поштовх для розвитку саме через обставини Холодної війни як дисципліна know your enemy. Наприклад, у випадку США це були добре фінансовані державні програми, що готували фахівців з міркувань державної безпеки.
Після розпаду СРСР більшість з них просто продовжували йти торованою стежкою, багато в чому підіграючи імперським наративам, до траслювання яких росія доклала величезних зусиль.
Фантом “великої російської культури” без колишніх ідеологічних засторог отримав карт-бланш.
Хоч як би це прикро не було, лише повномасштабна війна змогла порушити цю проблему ґрунтовно, змусивши дослідників розпочати ревізію своїх підходів до вивчення предмета, звільнити простір для інших національних культур східної Європи. У наукових (і не тільки) колах актуалізувалися жваві дискусії про деколонізацію. У цій справі не обійтися без українських фахівців, готових свідчити “про нас від нас”.

“Питання деколонізації тривалий час було на маргінесі. Можливо, це навіть не зовсім релевантне слово, але іншого поки що не вигадано, тому що кажуть, що, скажімо, політика колонізації, яку проводили західні імперії, будувалася на дещо інших засадах. Наприклад, західні імперії зазвичай мали заморські колонії. А росія їх не має , бо розвивається експансивно, підкорюючи території поруч, своїх сусідів. Оголошується, що сусіди неповносправні, вони не здатні до урядування. Потім другий момент: немає нібито расового чинника, хоча, з іншого боку, ми бачимо, що такий момент підкорення будується на декларованій “вищості” культури, мовляв російська культура вища, краща, сповнена морально-етичних принципів. І чому в світі досі так багато людей дивуються: як так сталося? Тому що в цих різних програмах, які називалися зазвичай славістикою, а направду були русистикою, в них і помпувалися оці смисли, які зрештою підтримували загальний імперський наратив. Тому ми пропонуємо обрати для цього оптику деколонізації, деколонізації яка має свою специфіку і почасти не вписується в традиційні post colonial studies, яка не збігається з усталеними раніше підходами. Тут виникає потреба такого дослідження. Потрібна систематична робота у цій галузі, і це один із викликів, які перед нами стоять”, — Тарас Лютий, філософ, лектор курсу "Постколоніальна теорія".

VI

Катерина Лисовенко, "Школа", 2022

З-поміж іншого, гуманітарне знання в умовах сьогодення може виконувати і певну психотерапевтичну функцію: називати явища, які викликають тривогу, деконструювати їх на окремі поняття і перезбирати наново — усе це справді може бути допоміжним, щоб залишатися людьми і зберігати здатність мислити попри все. Прикладом такої взаємодії може бути серія подкастів “Мислити в темні часи” на Kult:Podcast , співавторами якого є лектори Культурного Проекту — літературознавиця Тетяна Огаркова і філософ Володимир Єрмоленко. Наведу назви деяких випусків: “Що таке зло?”, “Час під час війни: як ми його проживаємо?”, “Простір під час війни: який він?”, “Світло крізь темряву: блекаут як культурна метафора”. В одному з подкастів цього циклу, присвяченому пам’яті художника Олександра Ройтбурда, Володимир Єрмоленко і філософ Вахтанґ Кебуладзе обмірковують запитання, як культура може подолати німоту, спричинену болем війни:

“Кожне слово під час війни водночас і блюзнірство і обов’язок. Як раз до мовчання нас і хоче підштовхнути ворог.”
Здається, що останній рік ніби відкинув нас назад у минуле. Похитнулася світова безпека, вкотре після десятиріч відносного спокою по завершенню Холодної війни до нашого повсякдення повернувся ядерний шантаж. Побутування в умовах війни вимагає від людини стійкості, осмислених та чітких рішень у надзвичайно нестабільних умовах.
Виклики, з якими стикнулося наше суспільство нині, складно і боляче осмислювати, більше того — існує велика спокуса сховатися або хоча б відкласти у часі таке осмислення. Але рано чи пізно це доведеться робити, і до цього потрібно бути готовими. Причому дуже важливо, аби цей процес був спільний і відкритий до усієї множини голосів і досвідів, враховуючи ті, що ми мало або зовсім не чуємо нині, — людей, що пережили або досі перебувають в окупації, військовополонені, майбутні ветерани, люди з інвалідністю, особи, яким довелося пережити втрату близьких, діти війни, які прямо зараз, і то передчасно, дорослішають.

Окрім того, ми вже зіштовхнулися з потребою пошуку іншого способу мислення про своє минуле. Але найголовніше — із необхідністю мислити про майбутнє, за саму можливість якого в цю хвилину ведуться жорстокі бої. Можливість, яку ми не маємо права упустити.

Матеріал підготувала культурна менеджерка та дослідниця Валерія Наседкіна



У матеріалі представлені роботи української художниці Катерини Лисовенко. Катерина народилася у 1989 році. Закінчила Одеський художній коледж ім. Грекова, Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури та Київську академію медіа мистецтв. Художниця працює з темами травми, насильства та дегуманізації. У роботах, створених після повномасштабного вторгнення, Катерина фокусується на зображенні жертв цієї війни — тих, хто більше вже нічого не скаже, намагаючись у такий спосіб повернути їм суб’єктність. Авторка використовує образи фантастичних створінь, як-от кентаврів чи русалок. Така міфологічність дозволяє їй окреслити неможливість катастрофи. Своє завдання як культурної діячки художниця вбачає у тому, щоб застерігати суспільство від архаїчного мислення.

Для обкладинки використано роботу Катерини Лисовенко з серії "Шість недоречно красивих сюжетів під час війни", створену у 2023 році.