Історія людства – це історія покращення ставлення до дітей. Цю тезу своєю роботою доводив американський історик і психолог Ллойд деМос (1931–2020) – одна з ключових постатей у розвитку міждисциплінарної галузі психоісторії. Його головна гіпотеза звучить несподівано: рушієм історичних змін є поступова еволюція стилів виховання дітей, а не лише політичні, економічні чи технологічні чинники.
ДеМос назвав цей процес психогенезом – закономірним переходом від травматичних і насильницьких форм взаємодії з дітьми до більш емпатичних і підтримуючих. Він розглядав історію людства як довготривалий рух від жорстокості до любові, від відчуження до партнерства між дорослим і дитиною.
Науковець пояснює, чому певні історичні суспільні форми повторюються: старі психокласи (грубо кажучи, більш жорстокі) можуть зберігатися поруч із новими (більш уважними і чутливими до дитячих потреб), викликаючи конфлікти – наприклад, суспільно-політичні розколи.
А ще він вводить поняття «соціального альтера» (social alter): коли людина «вимикає» емпатію і діє як частина колективної ідентичності, часто у випадку насильства чи війни.
Своєю теорією він прагне довести: соціальні реформи без трансформації дитинства будуть поверхневими і короткотривалими.
Чому дитинство – ключ до історії
За деМосом, стосунки між батьками та дітьми на ранніх етапах соціалізації визначають психологічну структуру суспільства. Те, що дитина отримує (або не отримує) в дитинстві – турботу, безпеку, повагу чи, навпаки, насильство – стає «матрицею» для того, як майбутні дорослі взаємодіють між собою, з владою і культурою.
Це створює ефект міжпоколіннєвого ланцюга:
• покоління, що пережили жорстке чи травматичне дитинство, схильні відтворювати насильницькі або контрольні моделі;
• покоління, що отримують більше емпатії та автономії, формують суспільства з вищим рівнем довіри та інноваційності.
Основні ідеї психогенезу
1. Джерело історичних змін – психогенетичні процеси, а не тільки технологічні чи економічні фактори. Зміни відбуваються через еволюцію особистості, закорінену в поколіннєвих взаєминах між батьками та дітьми.
2. Основний двигун цих змін – здатність батьків регресувати до власного дитинства, але реагувати інакше на дитячі потреби, ніж було у їхньому дитинстві. Це нагадує психотерапевтичний процес, де ми маємо «другий шанс» впоратись із власними дитячими тривогами.
3. Поступове зближення дорослого й дитини: історія дитинства – це історія того, як в кожній епосі поліпшується піклування про дітей. Чим давніша епоха, тим більша ймовірність фізичного і психологічного насильства над дітьми.
4. Дитинство – ключовий канал передачі культури: способи виховання не просто передаються, а формують здатність суспільства передавати та зберігати культурні цінності.
6 історичних моделей виховання
ДеМос виокремив шість великих історичних етапів у ставленні до дітей.
Утім, у суспільствах можуть співіснувати прогресивні й архаїчні моделі: старі «психокласи» не зникають одразу і здатні провокувати конфлікти.
1 Інфантицидна модель (до IV ст.)
Масові вбивства новонароджених, жертвоприношення, фізичне та сексуальне насильство. Дитина сприймається як об’єкт, а не особистість.
2 Відсторонена модель (IV–XIII ст.)
Християнство зменшує практики дітовбивства, але поширюється передача дітей на виховання іншим сім’ям чи інституціям, часто з елементами експлуатації.
3 Амбівалентна модель (XIV–XVII ст.)
Дитина – арена боротьби Бога і Диявола. Поєднання любові з жорсткими каральними практиками для «викорінення гріха».
4 Нав’язувальна модель (XVIII ст.)
Повний контроль над думками, поведінкою та успіхами дитини. Покарання за найменшу помилку. Цей стиль сприяв появі людей, готових до боротьби з авторитетами – що вилилося у великі революції.
5 Соціалізувальна модель (XIX–XX ст.)
Гуманізація виховання: орієнтація на психологію, педагогіку, престижну освіту. Формування «ідеального» дорослого відповідно до батьківських цінностей.
6 Допоміжна модель (кінець XX ст.)
Цінується індивідуальність дитини. Батьки прагнуть підтримати самореалізацію та креативність, а не нав’язувати готові сценарії. Цей стиль поки рідкісний і вимагає високого рівня емоційної зрілості батьків.
Психогенез як «психотерапія поколінь»
ДеМос порівнював психогенез з колективною психотерапією: батьки, які отримали у своєму дитинстві травму, але навчилися реагувати на дитячі потреби інакше, ніж реагували їхні власні батьки, створюють нову культурну та психологічну реальність.
За цією теорією, одна з умов історичного прогресу – це, зокрема, зростання здатності до емпатії. Грубо кажучи, виховувати вміння співпереживати (спершу – у собі, далі – у дітях, як результат – у покоління чи нації) – надважливо, і є обовʼязковою умовою для глобальних історичних змін на краще.
Статтю підготувала Дарія Безрученко за матеріалами курсу «Антропологія дитинства».
