Культурний Проект | Журнал

Антуан д’Агата: зараз дуже непростий момент нашої історії

Інтерв'ю
19 жовтня в Києві побував Антуан д’Агата — художник та режисер, один з найуспішніших та контраверсійних фотографів Франції. Лауреат Призу Ньєпса для молодих фотографів та ексвіцепрезидент агенції Magnum Photos.

У Києві д’Агата представив на великому екрані свою нову серію «Оголене життя», що була відзнята під час локдауну у Франції на тепловізор, та провів лекцію. Д’Агата славиться своїм талантом занурювати глядача в моторошну атмосферу, створюючи крихку і трагічну реальність, в якій ми змушені відчути себе незахищеними, тобто — живими. «Оголене життя» складається з двох частин: одна була відзнята у порожньому місті, друга — у переповнених лікарнях. Йдеться про трагічний вимір реальності, наповнений страхом,відчаєм і, в той же час, людський теплом.

Організували візит знаного фотографа Посольство Франції в Україні та онлайн-видання Bird In Flight. До вашої уваги — розмова із Антуаном д’Агатою, яку модерувала лекторка «Культурного Проекту», мистецтвознавиця, дослідниця українського пізньорадянського мистецтва та фотографії Галина Глеба.


Портрет Антуана д’Агата. Автор: Gilles Pandel ©birdinflight

Я хотів би вас одразу застерегти — це не фінальний результат мого пошуку. Я би хотів поділитись з вами самим процесом створення серії. Це запрошення порозмірковувати разом зі мною — що зараз робиться у світі? Відчуття темряви, відчуженість один від одного — це те, що ми усі з вами пережили цього року, усі в один момент. Це дуже непростий момент для нашої історії.

На початку березня у Франції я, як і багато митців, відчував певну дихотомію: у суспільстві відчувався дуже великий рівень страху і в той самий час було нічого фотографувати, тому що цей вірус, як і страх, є невидимим для людського ока.

Більшість митців закрились у себе вдома — вони не мали змоги працювати: на вулицях нічого не відбувалося, лікарні були зачинені, усі залишились на самоті у своїх домівках. І, ви побачите, ця серія є дуже «тендітною» — я працював без спеціальної техніки, це був звичайний апарат, без якоїсь особливої якості, з пікселями, але в результаті це також стало особливістю цієї серії.

Галина Глеба: Чи показували ви цю серію і в яких форматах вона була представлена?

Київ є одним з перших міст, де буде представлена серія. Кілька днів тому в Парижі відкрилась виставка, на якій представлено рівно 1111 світлин розміром 15 на 20 сантиметрів. Кілька тижнів тому у Тбілісі відбувся показ цієї серії на екрані, на початку листопада виставка запланована у Барселоні. Є запрошення з Мексики, Японії, Китаю представити цей проєкт і онлайн, і офлайн. Думаю, ця серія допоможе нам пережити ті емоції, які нас захопили цього року.


Світлина із серії «Оголене життя». ©birdinflight

Галина Глеба: Скільки робіт у цій серії?

Я зробив 6500 знімків на вулиці і 6500 у лікарнях, це все разом один проєкт, який показує і соціально-економічний контекст, і політичний, і медичний. 7-хвилинний фільм «Оголене життя», який я теж покажу, є запозиченим концептом із творчості італійського філософа Джорджо Агамбена, в якому йдеться про приниження цінності людського життя до його найпримітивнішого значення. А саме через проблеми зі здоров'ям зараз ця цінність зводиться виключно до фізіологічної. Це соціальне і фізіологічне обезцінення життя знаходиться в центрі моєї серії.

Галина Глеба: Ви знімали серію на тепловізор. Чи є різниця між такою зйомкою та зйомкою фотоапаратом?

Я вибрав цю техніку, бо мені хотілось надати форму страху, який висів у повітрі. І не зважаючи на те, що ця камера дещо деперсоналізує людей, тим не менш вона навіть більше надає форму тим відчуттям, які нас охопили. Це був дуже непересічний досвід — ходити порожніми вулицями, просякнутим відчуттям кінця світу. З цією камерою я вирішив знімати не форми і кольори, як зазвичай, а саму суть того, що відбувалося.

Тепловізором я вирішив знімати не форми і кольори, як зазвичай, а саму суть того, що відбувалося

Галина Глеба: Що дозволяло знімати і на вулиці і в лікарнях? Які у вас були з собою документи?

Лише на початку я мав папери від газети Libération, яка замовила мені невеликий репортаж. Наприкінці я працював для The New York Times, а так моя агенція Magnum зробила документи, які дозволяли виходити на вулицю. Поліції я пояснював, що роблю мистецький проєкт, адже посвідчення преси у мене немає. І кожного разу це був виклик, звісно.

Перші два тижні були дуже тривожними, я вештався вулицями, лікарня стала об'єктом обсесії: я дуже хотів туди потрапити — найцікавіше відбувалось саме там. Мені пощастило і я таки потрапив до однієї — дозволив персонал. І коли працівники іншої побачили ці промовисті фото, абсолютно деперсоналізовані, вже було значно легше пояснити чому я роблю цей проєкт і отримати дозвіл на роботу в лікарні.


Світлина із серії «Оголене життя». ©birdinflight

Галина Глеба: Ви знімали стихійно чи це був продуманий процес?

В мене, звісно, є певна стратегія, яку я, на жаль, не можу порекомендувати молодим фотографам, бо вона не дуже комфортна: для мене єдина можливість вимальовування наративу — це стати її частиною, дозволити ситуації поглинути мене, аби я відчув всі її негативні сторони. І дійти такого рівня болю та крихкості, щоб мій інтелект перестав працювати. Для мене досвід, талант, інтелект не є сильними сторонами моєї творчості, навпаки, ця втрата контролю, запланованого підходу — це найбільш інстинктивне сприйняття реальності і є тим, що я шукаю у своїх роботах.

Галина Глеба: У вас був страх перед вірусом?

Так, я відчував цей страх перші два тижні. І це було саме на вулиці, коли їздив у порожніх вагонах метро, і він почав змішуватись з навіяним кошмаром, який тоді тільки починався. Я намагався повністю віддатись думкам про фото, особливо в ситуації, коли місто належить тільки тобі. А ось, наприклад, в лікарні це зовсім інше відчуття — не дивлячись на шалену динаміку між життям і смертю, зусиллями лікарів і медсестер, які рятують людей, там просто немає часу на страх.

Через два тижні в мене зламалась камера і я шукав по закритих крамницях нову, однак знайшов таку модель, що робила в два рази гірші за якістю знімки, тож перейшов від абсурду до ще більшого абсурду і фотографував історичний момент з тими технічними можливостями, які в мене були.

Публіка відчуває певну агресію в цих фото, бо вони повертають їх до тих моментів кризи, які ми усі пройшли. І в той самий час ми бачимо на світлинах лікарів, які надають усю можливу допомогу і турботу хворим. І на фоні агресії відчувається турбота про людей. Незважаючи на те, що ці знімки за своєю суттю дуже важкі, водночас у них є тепло, яке відчувається завдяки кольору.

Для мене досвід, талант, інтелект не є сильними сторонами моєї творчості, навпаки, ця втрата контролю, запланованого підходу — це найбільш інстинктивне сприйняття реальності і є тим, що я шукаю

Для мене немає ніякої різниці між цими двома серіями, вуличною і лікарняною, бо з віком я стаю мудріший і розумію, що врешті решт немає значення якої якості фото, головне, що в мене була можливість фотографувати і прожити разом з усіма цей неймовірний досвід.

Галина Глеба: Ви знімали вдень чи вночі?

Цей тепловізор знімає однаково і вночі і вдень. Вночі, щоправда, знімає тільки тепло і в цьому теж є певний цікавий нюанс. Серія в лікарнях була зроблена в 15 різних місцях, в Нансі і Бордо, де мені навіть дозволили прожити кілька днів. Завдяки довірі керівництва мені виділили кімнату, в якій я міг спати; міг спокійно фотографувати, звісно, у спеціальному костюмі, в різних маніпуляційних у будь-який цікавий для мене момент.

Ще раз хочу зазначити, що апарат, яким я знімав, це майже іграшка — в мене не було ресурсів для професійної техніки, але він дуже добре визначав температуру. І ви бачите, що самий моторошний колір — це глибоко блакитний, синій або чорний, який символізує відсутність тепла людини. Є такі відзняті моменти, коли я бачив, що омивали тіла ще живих або вже мертвих людей, але глядачі цього не бачать, бо апарат передає тільки температуру. Єдине, чого я не робив — я не фотографував покійників, через повагу до смерті. Саме тому я вирішив дуже швидко зробити книгу з цією серією, вона вийде з друку цього листопада. Для мене це майже політичний жест — показати, що власне у такі «темні» часи потрібно працювати і творити, бо життя повинне продовжуватись. Фотокнига вийде накладом у 500 примірників, в ній 800 сторінок.

Галина Глеба: Як ви відбирали світлини до неї?

Зважаючи на увесь цей непростий контекст, фінансовий і мистецький, все робилось в останній момент. На виставці я змішав дві серії і відбирав знімки за рівнем інтенсивності кольору/емоцій. А в книзі ці серії представлені окремо і кожна з підсерій фокусується на одному моменті; є кілька фото, які роблять акцент на певних ситуаціях.


Світлина із серії «Оголене життя». ©birdinflight

Одразу після того, як я закінчив роботу над серією, за кілька тижнів я зробив макет книги і в мене не було часу на роздуми над її впорядкуванням. Саме тому я зробив таку кількість сторінок, щоб відчути надлишковий масштаб того, що ми переживаємо.

Для мене це політичний жест не тільки тому, що більшість митців перестали працювати. Я хотів випустити цю книгу, бо нічого не відбувається в культурі. Краху зазнала навіть одна з ключових світових агенцій Magnum — вона відмовилась від документації пандемії. Фотографи агенції збирались в певний час в Zoom, щоб поділитися своїми жалями — як вони не можуть працювати. Моя книга певною мірою заперечує позицію залишатись вдома і не наражати себе на небезпеку. Одним словом, у мене не було часу робити певну вибірку. Я хотів діяти швидко, тому зробив ії власним коштом, без інституційної підтримки.

Для мене у кожній світлині має бути два фактори: це бажання і страх. Якщо немає чогось одного — мене це не цікавить

Галина Глеба: Але ж ви як учасник агенції не мали права так вчинити?

Відчувши різницю між філософськими поглядами і реальними вчинками агенції під час епідемії, я залишив посаду віцепрезидента агенції і президента паризького осередку.

Галина Глеба: Як це  фотографувати одягнену людину, якщо основою вашої фотографії є оголена натура?

Я бідний фотограф саме тому, що я фотографую те, що хочу, а не те, що можу продати.

Для мене у кожній світлині має бути два фактори: це бажання і страх. Якщо немає чогось одного — мене це не цікавить. Ця серія відповідає моїм очікуванням.

Єдиний можливий стан людини — це рухатись вперед, у темряву, навіть не знаючи, куди ми йдемо. І єдиний досвід який завжди зі мною — це не шукати відповіді, а не сходити зі свого шляху

Галина Глеба: Страх і тривога дуже властиві вашій творчості. Задовго до ковіду ви казали про те, що ваші роботи здатні «заражати» як вірус, інфікувати заради того, щоб подолати страх. І чи завершилась ця серія, адже пандемія у розпалі?

Я завжди вважав, що хороша фотографія ніколи не дає відповіді на запитання. Вона ставить запитання, або навіть кілька запитань одразу. Ця серія є фактично завершеною, але вона є відкритою з тої точки зору, що вона не дає якісь відповіді чи узагальнення. Вона відкриває дискурс, який у кожного свій. Я вже свій вибір зробив — я фотографую тільки те, що сам переживав чи хотів би пережити, а для гладача — це його власний вибір, які висновки робити від побаченого.

Для мене найогидніше слово в усіх сферах життя — комфорт. І для мене будь-які засоби, які можуть зламати поверхневий комфорт, є корисними і я цими засобами залюбки послуговуюсь. Зараз я чекаю наступну ситуацію, коли я буду почуватися незахищеним, відчувати крихкість і вразливість моменту і я не знаю про що буде моя наступна серія.

Галина Глеба: Які ключові ідеї ви хотіли висловити своїми образами?

Немає якогось конкретного меседжа, є бажання змусити людей побачити те, що вони зазвичай не хочуть бачити. Бажання сказати те, що з якихось причин не було сказано раніше. І залишається тільки та маніфестація, що єдиний можливий стан людини — це рухатись вперед, у темряву, навіть не знаючи, куди ми йдемо. І єдиний досвід який завжди зі мною — це не шукати відповіді, а не сходити зі свого шляху.

Підготувала Марія Хрущак

«Сучасна фотографія: історія та розвиток»  новий онлайн-курс, що розпочнеться у «Культурному Проекті» з 8 грудня, подробиці за посиланням.

Також, вас може зацікавити відеолекція «Історія фотографії за 120 хвилин» та «Фешн-фотографія».

Фото надані редакцією birdinflight. Авторка каверфото: Саша Паіс