Феномен українського кіно

1 ЛЕКЦІЯ

Кінопропаганда сталінської доби: створення нової реальності

Поговоримо про відгомін авангарду і те, як його ідеї поширилися на українське кіно. Лекція розпочнеться з порівняння двох фільмів — «Земля» О. Довженка (1930) та «Ентузіазм: симфонія Донбасу» Д. Вертова (1931). Обидві стрічки про боротьбу «нового», прогресивного світу зі «старим», віджилим. Але в чому ж відмінність? У Вертова нова реальність пов’язана зі світом машин, станків, заводів, де людина — лише гвинтик в системі. У Довженка персонаж є важливою частиною міфічного та поетичного світу української Землі, що нагадує біблійний рай. Реалізм, але соціалістичний. Цей метод в українському кіно було втілено в численних фільмах про колгоспне життя — «веселе й сите». Ми розглянемо так звані «колгоспні комедії» І. Пир’єва, що стали зразком масової культури СРСР 1930-х років. Після війни тенденцію було збережено у фільмах Б. Барнета «Щедре літо» (1950) та В. Івченка «Доля Марини» (1954). Основний меседж таких комедій полягав у тому, що щастя для нової людини сталінської доби — це важка праця на благо «суспільного добробуту», а найкраще отримували передовики виробництва.

2 ЛЕКЦІЯ

Небезпечно унікальний: образ українця в поетичному кінематографі

Період хрущовської відлиги дав поштовх поетичній хвилі в українському кіно. Ця течія залишила по собі ряд новаторських фільмів і спровокувала новий наступ радянської ідеологічної машини на українське кіно, національну свідомість і нетрадиційний художній пошук. У стрічках «Тіні забутих предків» С. Параджанова (1965), «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971) Ю. Іллєнка, «Вавилон XX» (1979) І. Миколайчука з’являються справжні українці, далекі від нав’язаної «шароварщини». Жіночі образи, втілені в цих стрічках, є алегоричними й контроверсійними. Вони презентують Україну через два різні архетипи: матері — мудру, жертовну, турботливу; та повії ― безправну, продану, наївну.

3 ЛЕКЦІЯ

Випробування незалежністю: український екран від 2000-х

Для усвідомлення українцями культурної ідентичності як запоруки незалежності знадобилися десятиліття. Після 2014 року українське кіно та українські герої були переосмислені. До того український екран перебував в культурному полі рф, яка отруювала глядачів пропагандою. Здавалося, взагалі не існувало героя-українця, який би розв’язував проблеми, близькі його народу. Ми розглянемо фільми, що висвітлюють українську проблематику, а головні герої є сучасними українцями: «Плем’я» М. Слабошпицького (2014), «Гніздо горлиці» Т. Ткаченка (2016), «Мої думки тихі» А. Лукіча (2019), а також телесеріал «Спіймати Кайдаша» О. Тіменка (2019). Після 2014 року важливим питанням стало використання української мови на екрані та роль суржику. Проблеми українського героя втілені зокрема в образі «слабкого, нерішучого чоловіка» або «слабкого батька», що простежується у стрічках «Люксембург, Люксембург» А. Лукіча (2022), «Памфір» Д. Сухолиткого-Собчука (2022), «Уроки толерантності» А. Непиталюка (2023). Сенси, котрі режисери заклали у фільми, засвідчують ментальні травми в українській культурній свідомості, а їх вираження у кіномистецтві — один зі способів пропрацювання.