Архітектурні стилі Києва

Мабуть найбільш самобутня та важлива архітектура Києва назавжди залишиться для нас загадкою. Бо це часи раннього середньовіччя, від якого до нас дійшли тільки окремі археологічних пам'ятки і невелика кількість перебудованих споруд. Це була потужна забудова справжньої столиці, центру величезного регіону. Поселення тоді були великими земляними фортецями. Давні традиції найбільш автентичної дерев'яної архітектури поєднувались поступово з кам'яною архітектурою під впливом Візантії та загального розвитку європейської архітектури, на той час романської. Таким чином сформувались своєрідні давньоруські архітектурні традиції. Величезне руйнування міста у 1240 році та складність проведення археологічних досліджень в умовах щільної забудови – все це дуже ускладнює уяву того могутнього Києва.

За часів бароко паралельно будуються зразки європейського стилю та формується можливо найважливіший для української архітектури стиль українського бароко – національна школа загальносвітового стилю. Цих яскравих будівель маємо ще значну колекцію.

Київ з кінця ХVIII до середини ХІХ століття – це архітектура та містобудування класицизму. Розглянемо на прикладах класичну ордерну композицію фасадів. Класицизм сформував не тільки новий домінуючий тип фасадів, але й принципово змінив містобудівну структуру новими вулицями, які досі визначають композицію генерального плану центральної частини міста.

В першу чергу звернемось до творчості Андрія Меленського, Вікентія Беретті та Олександра Беретті.

Розглянемо етапи формування та унікальні особливості Київської фортеці: ранні класичні об'єкти та пізніші у стилі англійської неоготики.

Перейдемо у період, що представляє широке різноманіття стильового змішування – еклектики та цілої низки неостилів, які складають архітектуру історизму. Основний серед них – неоренесанс, а також: неоготика, неокласицизм, необароко, неогрек, неовізантійський, неоруський, неомавританський. Звернемось до творчості Володимира Ніколаєва, Олександра Кобелєва, Михайла Артинова, Олександра Шіле, Павла Альошина та інших.

Перехід від різноманіття неостилів історизму до модерну відбувся на початку ХХ століття. Промислова революція, різкий розвиток капіталізму – все це було базисом для прогресивної архітектури. Київ перетворився на фінансовий та культурний центр. Крім впровадження форм західноєвропейського модерну, відбувається взаємне проникнення неостилів історизму та модерну. Це породжує зразки модернізованого історизму всередині періоду модерну, наприклад, модернізована неоготика. Також розвивається самобутня школа, яку умовно можна назвати "цегляний стиль", де віртуозна техніка мурування відтворює та переосмислює елементи модерну та історизму.

Видатні архітектори київського модерну: Георгій Шлейфер, Едуард-Фердинанд Брадтман, Владислав Городецький, Йосип Зекцер, Адольф Мінкус, Федір Троупянський, Володимир Безсмертний, Ігнатій Лєдоховський, Мартин Клуг, Микола Яскевич.

Формується самобутня група вітчизняних стилів – український національний романтизм, український архітектурний модерн, українське необароко та український неокласицизм.

Серед видатних архітекторів, що сформували українську національну стилістику в сучасній для свого часу інтерпретації: Василь Кричевський, Дмитро Дяченко, Павло Альошин, Микола Шехонін, Анатолій Добровольський.

Радянський період з одного боку знищив чимало середньовічних та більш пізніх пам'яток архітектури, та з іншого боку додав авангардну архітектуру конструктивізму, постконструктивізму та неокласику, якщо дивитись суто на стилістичні явища.

Отже, зануримось у цю боротьбу модерну, авангарду та неокласицизму.

У 1941 році відбулось тотальне руйнування самого центру міста. Багато будівель згоріло, а ті, що лишились – частково втратили після реконструкції свою архітектурну зовнішність. На тлі непоправних втрат з'явився пластичний та декоративний ансамбль Хрещатика 1950-х – нині також історичний та характерний для Києва.

У другій половині ХХ століття серед радянської забудови з'являються яскраві зразки модернізму, що є відповідними до прогресивних тенденцій західного світу. Це будівлі, що можна віднести до таких явищ та течій всередині модернізму, як: функціоналізм та бруталізм. В наші дні відбувається переосмислення цієї архітектури модернізму. Параллельними є тенденції зневаги та, навіть, активного знесення яскравих зразків, та тенденції громадського захисту найбільш знакових споруд і міжнародна зацікавленість модерністськими об'єктами. Їхня авангардна естетика потребує певних знань для того, щоб побачити у занедбаних фасадах стилістичну цінність окремих унікальних будівель на тлі більш фонової забудови того ж часу.

Серед видатних архітекторів радянського періоду: Олександр Вербицький, Володимир Заболотний, Йосип Каракіс, Олександр Малиновський, Борис Приймак, Олександр Власов, Олексій Тацій, Борис Жежерін, Вадим Гопкало, Вадим Гречина, Авраам Мілецький, Михайло Буділовський, Наталія Чмутіна, Едуард Більський, Євгенія Маринченко та інші.

Бурхливі 90-ті представлені оригінальними будівлями постмодерну: сучасної гри з архітектурним минулим, культурним контекстом, символічною образністю. Розглянемо цей напрям світової архітектури на прикладах київських будівель, які створили: Юрій Бородкін, Юрій Серьогін, Лариса Скорик, Георгій Хорхот, Сергій Юнаков, Валентин Єжов та інші.

Новітній період київської архітектури є дуже суперечливим. Початок ХХІ століття – це справжній будівельний бум. Але порівняно із бумом на межі століть сто років назад – естетична якість архітектури вже не була таким важливим критерієм будівництва. Обсяги, площі та висоти визначають архітектуру і містобудування. Часто метою є суто максимальний "зйом" з будь-якої ділянки та бажано у історичному центрі. Ліс "висоток" з невиразними фасадами, що швидко піднявся, значно нашкодив історичній центральній зоні, візуально "засмітив" давні панорами та спровокував нове масове знесення цінних історичних будівель заради вивільнення ділянок у середмісті.

Серед численних будівель ХХІ століття вигідно виділяються лише окремі якісні об'єкти, комплекси, громадські простори та інтер'єри з оригінальною авторською архітектурою. Та особливої уваги заслуговують такі рідкісні й такі необхідні старовинному місту будівлі на основі реконструкції та реставрації цінних зразків історичної архітектури.
Поглянемо критично на новітню архітектуру, намагаючись усвідомити увесь історичний контекст давньої столиці.

Бурхливі 90-ті представлені оригінальними будівлями постмодерну: сучасної гри з архітектурним минулим, культурним контекстом, символічною образністю. Розглянемо цей напрям світової архітектури на прикладах київських будівель, які створили: Юрій Бородкін, Юрій Серьогін, Лариса Скорик, Георгій Хорхот, Сергій Юнаков, Валентин Єжов та інші.

Новітній період київської архітектури є дуже суперечливим. Початок ХХІ століття – це справжній будівельний бум. Але порівняно із бумом на межі століть сто років назад – естетична якість архітектури вже не була таким важливим критерієм будівництва. Обсяги, площі та висоти визначають архітектуру і містобудування. Часто метою є суто максимальний "зйом" з будь-якої ділянки та бажано у історичному центрі. Ліс "висоток" з невиразними фасадами, що швидко піднявся, значно нашкодив історичній центральній зоні, візуально "засмітив" давні панорами та спровокував нове масове знесення цінних історичних будівель заради вивільнення ділянок у середмісті.

Серед численних будівель ХХІ століття вигідно виділяються лише окремі якісні об'єкти, комплекси, громадські простори та інтер'єри з оригінальною авторською архітектурою. Та особливої уваги заслуговують такі рідкісні й такі необхідні старовинному місту будівлі на основі реконструкції та реставрації цінних зразків історичної архітектури.
Поглянемо критично на новітню архітектуру, намагаючись усвідомити увесь історичний контекст давньої столиці.