Ми підготували серію публікацій про режисерів, чиї картини спантеличують, зачаровують та запам’ятовуються своїм яскравим неповторним стилем. У першій підбірці мова йшла про дивний та яскравий кіносвіт Веса Андерсона, цього разу до вашої уваги — розмірена та жіночна кінореальність Софії Копполи.
Адепти кіно стосовно фільмографії Софії Копполи діляться на два табори: в одному її страшенно люблять та цінують за атмосферність, а в іншому її картини критикують за надто повільний темп та відсторонених, самозанурених героїв.
За свою кар'єру Коппола зняла 7 повнометражних фільмів і усі вони увійшли в історію незалежного кінематографу. (До слова, на створення кожної картини у Копполи йде не менше шести років.) В 2004-му вона стала третьою жінкою в історії кінематографа, що претендувала на «Оскар». У результаті отримала статуетку за кращий оригінальний сценарій («Труднощі перекладу»), головний приз — «Золотого лева» — на Венеційському кінофестивалі 2010-го за картину «Десь» і у 2017-му — приз Каннського кінофестивалю за кращу режисуру, фільм «Обдурений».
Не менше ніж за кіноталанти Софію цінують за постійність та відданість: в її кар'єрі немає різких переходів до нових форматів чи несподіваних експериментів, вона часто працює з одними й тими ж акторами — Кірстен Данст, Біллом Мюрреєм, Мері Ель Феннінг. Ще одна особливість її картин — мрійлива еклектична музика та інді-рок: саундтреки зазвичай пише група Phoenix (Софія одружена з фронтменом групи Томасом Марсом), Air чи їхній барабанщик Брайан Рецелл. Ну і найголовніше — Копполу завжди цікавить тема юності і внутрішнього світу героїв, а свої історії вона розповідає через мінімум діалогів та красивий пастельний сетдизайн.
Перед початком
Не могло бути інакше — дитинство Софії, доньки знаменитого Френсіса Форда Копполи, пройшло на знімальному майданчику. Потім працювала асистентом візажиста, кастинг-директором та костюмером у фільмах батька та брата — Романа Френсіса Копполи. Звісно, вона не перша і не остання в родині пов’язала життя з кіно: 15 членів сім'ї Коппола працює в кінобізнесі, включно з її кузеном Ніколасом Кейджем.
Як акторка знялась в «Хрещеному батькові», з’явилась з епізодичною роллю у «Зоряних війнах», згодом ми її бачили у кліпах Мадонни, Sonic Youth та Beastie Boys. «Я була впевнена, що стану модним редактором — як Діана Вріланд чи щось на кшталт. Я не планувала знімати кіно», — згадувала свої молоді роки в інтерв'ю газеті Telegraph. В 15 років вона потрапила на стажування в Chanel та носила каву самому Карлу Лагерфельду. У 1994 году запустила власний бренд Milkfed, який був представлений виключно в Японії. Але на цьому її фешнкар’єра завершилась і — почалась епоха кіно.
Жіночий фокус
«Мені складно дивитись фільми тільки про чоловіків, без жіночих персонажів. Мені вони не близькі, — пояснювала Софія в інтерв'ю для Gentlewoman свій підхід до пошуку історій. — На зйомках у батька переважно працювали чоловіки, і врешті, я росла з братами та кузенами. Я постійно була з хлопцями. Думаю, саме тому я так ціную свою жіночність». Так, ця жінка в 90-х привнесла в кіно новий, дівочий погляд — тоді жінок-режисерок в Голлівуді майже не було і саме тому її картини мають особливу історичну цінність.
Мрійливість та сонячність
У 1998 році Софія зняла свій перший фільм — «Перевершити зірку» — ч/б короткометражку довжиною у 14 хвилин. І, вуаля, вже тут прочитується її особливий стиль: жінки в центрі історії, повільний ритм, експерименти у візуальній подачі та музичному ряді. Тут також майже відсутні діалоги — переживання героїв передає камера та музика. У режисерки родом із цього фільму є такий хід: аби передати самотність персонажа, вона розміщує його в нижньому кутку кадру. А красу та мрійливість її світу завжди особливим чином передають кадри із променями сонця, які пронизують листя дерев.
Спокій
Художниця завжди промальовує свої сюжети доволі умовно — тут немає гострих драматургійних ходів чи класичних конфліктів. Винятком із цього правила є «Незайманки-самогубці» — повнометражний дебют Копполи (екранізація роману Джеффрі Євгенідіса), який увійшов до списку «50 кращих фільмів про середню школу» (за рейтингом видання Entertainment Weekly). Так от, усі картини Софії відрізняють схожі теми: приміром, тут завжди присутня жіноча дружба, підліткові та юнацькі переживання та конфлікт поколінь. У «Труднощах перекладу» єдиним рушієм сюжету є зустріч головних героїв, однах їх стосунки абсолютно спокійні та неконфліктні. У картині «Десь» сюжет постійно крутиться довкола стосунків батька і доньки — так, вони не ідеальні, але також не бурхливі.
Туга і апатія
Багато критиків сварять постановницю за те, що її героїням складно співпереживати, адже зазвичай вони не бідні і страждають не через соціальну несправедливість чи недобру долю, а від внутрішньої дисгармонії. У картинах «Десь» та «Труднощі перекладу» протагоністами є актори, в «Марії-Антуанетті» — австрійські аристократки, в «Незайманках-самогубцях» — звичайні школярки. Неважливо хто ти і де мешкаєш, туга, апатія та розчарування можуть наздогнати будь-кого і будь-де.
Внутрішній світ підлітків
Як це не звучить дивно, але саме фільм «Марія-Антуанетта» з Кірстен Данст у головній ролі є головною підлітковою драмою Копполи. Тут на тлі зовнішньої ідилії та розкоші переживає всім нам знайомі тінейджерські почуття остання французька королева. Марія-Антуанетта була підлітком, коли її видали заміж за французького спадкоємця, і в її серці буря тих самих хвилювань, які переживає звичайна школярка, якій потрібно шукати друзів, слідкувати за модою і не давати собі спокою через перші серйозні стосунки.
«Фільми про підлітків не поважали свою аудиторію, адже в них завжди знімались 30-річні актори. Ніхто крім Джона Г'юза не зображав молодих людей такими, якими вони були. Це було частиною культури, і я не могла з цим миритись» — якось розповіла режисерка про свою пристрасть до внутрішнього світу підлітків та його дослідження.
Вразливість
Мабуть головною картиною Копполи про вразливість є «Незайманки-самогубці», в якій незахищеність дітей від батьків є основою виживання системи. Тут йдеться про переживання перших почуттів та дорослішання і те, як дорослі своїм контролем та осудом ламають долі власних дітей. В «Труднощах перекладу» вразливість та самотність головних героїв одразу кидається у вічі, і озвучування почуттів робить їх ще більш печальними. Вразливість юної Марії-Антуанетти в тім, що їй доводиться грати роль, до якої вона ще не була готовою. А в «Елітному суспільстві» ми бачимо зворотню сторону вразливості — вона криється у тому, що живить драйв молодих злочинців, які прокрадаються до будинків знаменитостей, аби приміряти туфлі Періс Хілтон чи поцупити сумочку Меган Фокс.
Марія Хрущак
Головна світлина: кадр із фільму «Труднощі перекладу»