Культурний Проект | Журнал

Софія Коппола. Кіно про головне, болюче та усім нам знайоме

Спецпроєкт

В якості прологу до нового онлайн-курсу «Десять з десяти» Лук’яна Галкіна, який розпочнеться 8 квітня в онлайн форматі, ми підготували серію публікацій про режисерів, чиї картини спантеличують, зачаровують та запам’ятовуються своїм яскравим неповторним стилем. У першій підбірці мова йшла про дивний та яскравий кіносвіт Веса Андерсона, цього разу до вашої уваги  розмірена та жіночна кінореальність Софії Копполи.

Кадр із фільму «Хрещений батько»

Адепти кіно стосовно фільмографії Софії Копполи діляться на два табори: в одному її страшенно люблять та цінують за атмосферність, а в іншому її картини критикують за надто повільний темп та відсторонених, самозанурених героїв.

За свою кар'єру Коппола зняла 7 повнометражних фільмів і усі вони увійшли в історію незалежного кінематографу. (До слова, на створення кожної картини у Копполи йде не менше шести років.) В 2004-му вона стала третьою жінкою в історії кінематографа, що претендувала на «Оскар». У результаті отримала статуетку за кращий оригінальний сценарій («Труднощі перекладу»), головний приз — «Золотого лева» — на Венеційському кінофестивалі 2010-го за картину «Десь» і у 2017-му — приз Каннського кінофестивалю за кращу режисуру, фільм «Обдурений».

Не менше ніж за кіноталанти Софію цінують за постійність та відданість: в її кар'єрі немає різких переходів до нових форматів чи несподіваних експериментів, вона часто працює з одними й тими ж акторами — Кірстен Данст, Біллом Мюрреєм, Мері Ель Феннінг. Ще одна особливість її картин — мрійлива еклектична музика та інді-рок: саундтреки зазвичай пише група Phoenix (Софія одружена з фронтменом групи Томасом Марсом), Air чи їхній барабанщик Брайан Рецелл. Ну і найголовніше — Копполу завжди цікавить тема юності і внутрішнього світу героїв, а свої історії вона розповідає через мінімум діалогів та красивий пастельний сетдизайн.


Кадр із фільму «Марія-Антуанетта»

Перед початком

Не могло бути інакше — дитинство Софії, доньки знаменитого Френсіса Форда Копполи, пройшло на знімальному майданчику. Потім працювала асистентом візажиста, кастинг-директором та костюмером у фільмах батька та брата — Романа Френсіса Копполи. Звісно, вона не перша і не остання в родині пов’язала життя з кіно: 15 членів сім'ї Коппола працює в кінобізнесі, включно з її кузеном Ніколасом Кейджем.

Як акторка знялась в «Хрещеному батькові», з’явилась з епізодичною роллю у «Зоряних війнах», згодом ми її бачили у кліпах Мадонни, Sonic Youth та Beastie Boys. «Я була впевнена, що стану модним редактором — як Діана Вріланд чи щось на кшталт. Я не планувала знімати кіно», — згадувала свої молоді роки в інтерв'ю газеті Telegraph. В 15 років вона потрапила на стажування в Chanel та носила каву самому Карлу Лагерфельду. У 1994 году запустила власний бренд Milkfed, який був представлений виключно в Японії. Але на цьому її фешнкар’єра завершилась і — почалась епоха кіно.

Жіночий фокус

«Мені складно дивитись фільми тільки про чоловіків, без жіночих персонажів. Мені вони не близькі, — пояснювала Софія в інтерв'ю для Gentlewoman свій підхід до пошуку історій. — На зйомках у батька переважно працювали чоловіки, і врешті, я росла з братами та кузенами. Я постійно була з хлопцями. Думаю, саме тому я так ціную свою жіночність». Так, ця жінка в 90-х привнесла в кіно новий, дівочий погляд — тоді жінок-режисерок в Голлівуді майже не було і саме тому її картини мають особливу історичну цінність.


Кадр із фільму «Незайманки-самогубці»

Мрійливість та сонячність

У 1998 році Софія зняла свій перший фільм — «Перевершити зірку» — ч/б короткометражку довжиною у 14 хвилин. І, вуаля, вже тут прочитується її особливий стиль: жінки в центрі історії, повільний ритм, експерименти у візуальній подачі та музичному ряді. Тут також майже відсутні діалоги — переживання героїв передає камера та музика. У режисерки родом із цього фільму є такий хід: аби передати самотність персонажа, вона розміщує його в нижньому кутку кадру. А красу та мрійливість її світу завжди особливим чином передають кадри із променями сонця, які пронизують листя дерев.

Спокій

Художниця завжди промальовує свої сюжети доволі умовно — тут немає гострих драматургійних ходів чи класичних конфліктів. Винятком із цього правила є «Незайманки-самогубці» — повнометражний дебют Копполи (екранізація роману Джеффрі Євгенідіса), який увійшов до списку «50 кращих фільмів про середню школу» (за рейтингом видання Entertainment Weekly). Так от, усі картини Софії відрізняють схожі теми: приміром, тут завжди присутня жіноча дружба, підліткові та юнацькі переживання та конфлікт поколінь. У «Труднощах перекладу» єдиним рушієм сюжету є зустріч головних героїв, однах їх стосунки абсолютно спокійні та неконфліктні. У картині «Десь» сюжет постійно крутиться довкола стосунків батька і доньки — так, вони не ідеальні, але також не бурхливі.


Кадр із фільму «Труднощі перекладу»

Туга і апатія

Багато критиків сварять постановницю за те, що її героїням складно співпереживати, адже зазвичай вони не бідні і страждають не через соціальну несправедливість чи недобру долю, а від внутрішньої дисгармонії. У картинах «Десь» та «Труднощі перекладу» протагоністами є актори, в «Марії-Антуанетті» — австрійські аристократки, в «Незайманках-самогубцях» — звичайні школярки. Неважливо хто ти і де мешкаєш, туга, апатія та розчарування можуть наздогнати будь-кого і будь-де.

Внутрішній світ підлітків

Як це не звучить дивно, але саме фільм «Марія-Антуанетта» з Кірстен Данст у головній ролі є головною підлітковою драмою Копполи. Тут на тлі зовнішньої ідилії та розкоші переживає всім нам знайомі тінейджерські почуття остання французька королева. Марія-Антуанетта була підлітком, коли її видали заміж за французького спадкоємця, і в її серці буря тих самих хвилювань, які переживає звичайна школярка, якій потрібно шукати друзів, слідкувати за модою і не давати собі спокою через перші серйозні стосунки.

Кадр із фільму «Елітне суспільство»

«Фільми про підлітків не поважали свою аудиторію, адже в них завжди знімались 30-річні актори. Ніхто крім Джона Г'юза не зображав молодих людей такими, якими вони були. Це було частиною культури, і я не могла з цим миритись» — якось розповіла режисерка про свою пристрасть до внутрішнього світу підлітків та його дослідження.

Вразливість

Мабуть головною картиною Копполи про вразливість є «Незайманки-самогубці», в якій незахищеність дітей від батьків є основою виживання системи. Тут йдеться про переживання перших почуттів та дорослішання і те, як дорослі своїм контролем та осудом ламають долі власних дітей. В «Труднощах перекладу» вразливість та самотність головних героїв одразу кидається у вічі, і озвучування почуттів робить їх ще більш печальними. Вразливість юної Марії-Антуанетти в тім, що їй доводиться грати роль, до якої вона ще не була готовою. А в «Елітному суспільстві» ми бачимо зворотню сторону вразливості — вона криється у тому, що живить драйв молодих злочинців, які прокрадаються до будинків знаменитостей, аби приміряти туфлі Періс Хілтон чи поцупити сумочку Меган Фокс.

Подробиці про курс «Десять з десяти» та його лектора Лук’яна Галкіна — читайте за посиланням.

Також вас може зацікавити курси про кіно:
«Як читати кіно?» Анни та Ольги Дацюк
«Коротка історія кінематографу» Анни Дацюк
«Історія американського кіно за 120 хвилин» Андрія Алфьорова.

Головна світлина: кадр із фільму «Труднощі перекладу»