Безумовно, портрети того часу відрізняються від сьогоднішніх перш за все тим, що в них відсутній психологічний аспект, такий характерний для сучасного портретного живопису. Роздивляючись їх, можна дійти висновку, що у всіх жінок тоді були довгі шиї, золотаве волосся, перламутрово-біла шкіра, блакитні очі і рожеві губи та щічки. Така схожість відображає канон жіночої краси, який виник завдяки літературі, зокрема сонетам Петрарки на честь його коханої Лаури. Однак реальною чи «домальованою» красою своїх моделей художники перш за все підкреслювали їхні чесноти — скромність, благочестя, цнотливість.
Краса набуває високосимволічної цінності, яка не співпадає з концепцією Краси як пропорційності та гармонії
У XV столітті під впливом цілком різних факторів — відкриття перспективи в Італії, поширення нової живописної техніки у Фландрії, впливу неоплатонізму на мистецтво, атмосфери містицизму, яку поширював Савонарола, — Красу почали розуміти двояко: вона сприймається і як наслідування природі згідно науково обґрунтованих правил, і як споглядання надприродної стадії досконалості, не підвладної людському оку, бо повне її втілення на цій землі просто неможливе. Пізнання видимого світу стає інструментом осмислення надчуттєвої реальності, організованої у відповідності до логічно складених правил. Тому художник є одночасно і творцем нового, і наслідувачем природи.
Засуджена Платоном концепція Краси як наслідування природі була відроджена флорентійськими неоплатоніками, послідовниками Марсіліо Фічіно. Цей філософ ставив перед собою три мети: поширити античну мудрість та надати їй актуального звучання; зкоординувати різні її аспекти в рамках стрункої і зрозумілої символічної системи; показати, що ця система гармонійно поєднується з християнським символізмом. Краса, таким чином, набуває високосимволічної цінності, яка не співпадає з концепцією Краси як пропорційності та гармонії.
Сандро Боттічеллі, «Портрет Симонетти Веспуччі»
Симонетта Веспуччі — одна з найкрасивіших жінок епохи флорентійського квартроченто; її можна побачити на багатьох картинах Боттічеллі, зокрема у знаменитій роботі «Народження Венери». Ця жінка стала для Боттічеллі таким же божеством, як Беатріче для Данте або Лаура для Петрарки. Але, як зазначили сучасники митця, красуня не помічала скромного художника і навіть не підозрювала, що була для нього ідеалом краси.
Рогір ван дер Вейден, «Портрет дами»
Ван дер Вейден — відомий нідерландський майстер, спільно з Яном ван Ейком є основоположником ранньонідерланського малярства. Майстер портретного жанру — досліджував індивідуальність людської особистості у всій її глибині. Це єдиний портрет, підписаний ван дер Вейденом, а ім'я моделі залишилось для нас невідомим. Вузькі плечі, зібране волосся, високе чоло, складний головний убір — є втіленням справжньої вишуканості та елегантності того часу.
Доменіко Гірландайо, «Портрет Джованни Торнабуоні»
Прекрасна Джованна Торнабуоні, флорентійська аристократка, не зіграла жодної історичної ролі, як, приміром, Симонетта Веспуччі, кохана Джуліано Медічі, молодшого брата Лоренцо Медічі. Але дивний неземний спокій, стриманість, так, наче у середньовічній Флоренції на мить все завмерло — такою Джованну також можна побачити на фресках Гірландайо у церкві Санта Марія Новелла у Флоренції.
Лукас Кранах Старший, «Жіночий портрет»
У цьому жіночому образі, як стверджують дослідники, поєднано риси двох сучасниць Кранаха — принцеси Сибілли Клевської, нареченої Йоганна-Фрідріха Саксонського, і черниці-утікачки Катаріни з Бори, дружини Мартіна Лютера. Маючи певну схожість і з тим, і з іншим прототипом, жіночий образ — не стільки портрет, скільки втілення ідеальної мрії. Схожий тип молодої жінки часто зустрічається у творчості Кранаха починаючи з другого десятиріччя XVI століття: овальне, загострене до підборіддя обличчя, злегка розкосі вузькі очі. Майстерно обіграні художником поєднання червоних і зелених тонів, форми капелюха та кучерів додають портрету особливої вишуканості.
Бартоломео Венето, «Флора»
Напівоголена юна діва з розкішним волоссям, в руці тендітні квіточки — частина мистецтвознавців вбачає в образі богині Флори відому красуню епохи Ренесансу Лукрецію Борджіа, позашлюбну дочку папи Олександра VI. Лукрецію «впізнали» на цьому портреті на початку ХХ століття, оскільки залишились свідчення, що Венето її колись писав. Картину датували приблизно 1500 роком, коли моделі було двадцять років. Нині ж дослідники встановили, що портрет був написаний приблизно в 1520-1525 роках, а Лукреція померла в 1519-му, в поважному для того часу віці 39 років, народивши багато дітей. Навіть якщо припустити, що художник створював портрет по пам'яті, прикрасивши вигляд покійної, все одно написати герцогиню Феррарську в такому вбранні було немислимо. У венеційському живописі, до якого належить і Венето, такі зображення дуже часто є портретами симпатичних куртизанок.
Доменіко Гірландайо, «Портрет молодої дами»
Перед нами — майже класичний зразок портретного живопису Відродження. Молода жінка зображена умиротвореною, емоції майже відсутні. Однак автору вдалось вловити раптовий рух голови: дівчина відвернулась на секунду, і ось ця секунда — перед нами. Оскільки неозброєним оком видно, що плечі моделі трохи зафарбовані, можемо уявити ситуацію в майстерні Гірландайо: приходить замовник і просить зобразити шию трохи довшою; здивований художник декілька хвилин розмірковує і — йде на поступки.
Козімо Тура, «Весна»
Більшість творів Козімо Тури втрачені. Збереглися стулки органу собору у Феррарі (1469) і поліптих Роверелла (1470-1474), на даний час він у розібраному на частини вигляді зберігається в різних музеях. Тура є ймовірним автором декількох фресок у феррарскому Палаццо. Ймовірно, «Весна» є частиною циклу «Чотири пори року» з церкви Сан Доменіко в Феррарі.
Петрус Крістус, «Портрет молодої дами»
«Портрет дівчини» — картина Петруса Крістуса, представника раннього нідерландського живопису. Написана в кінці його життя, між 1465 і 1470 роками. Один з видатних шедеврів Північного Відродження. Дівчина, зображена в повітряній, реалістичній, майже тривимірній атмосфері, дивиться на глядача доволі неоднозначно — в погляді прочитується настороженість та інтелект. Картина, що розвиває ідеї Яна ван Ейка і Рогіра ван дер Вейдена, мала значний вплив на подальшу історію портретного жанру, а також досі продовжує гіпнотизувати поглядом красуні, посиленим легкою косоокістю та асиметричністю брів.
Школа Фонтенбло, «Габріель д’Естре з сестрою»
Ані художник, ані назва картини, ані її сюжет невідомі. Однак сцени із декількома жінками у ванній кімнаті не є дивними для XVI століття — у Франції було нормою приймати удвох або втрьох ванну з молоком, маслом або навіть вином. Жінка праворуч схожа на портрети Габріель д'Естре, що дозволило з’явитись гіпотезі про те, що зображена саме вона. Подібність двох жінок розвиває цю гіпотезу — ліворуч, ймовірно, зображена сестра Габріель, герцогиня де Віллар.
Габріель д'Естре — фаворитка короля Генріха IV, він був закоханий у неї з 17 років. Дружина короля, Маргарита де Валуа, була безплідною. До моменту сходження Генріха на трон Габріель народила йому трьох дітей. Отримавши французьку корону Генріх визнав дітей своїми. У 1599 році він оголошує про свій можливий шлюб з Габріель, але паралельно йдуть перемовини з Італією про необхідність шлюбу з Марією Медічі. 10 квітня 1599 року вагітна четвертою дитиною Габріель д'Естре помирає, з'ївши отруєний апельсин.
Картина, безумовно, оспівує материнство і натякає на вагітність Габріель, яка перснем із сапфіром — каменем надії — нагадує про дану їй королем обіцянку шлюбу. Ванна символізує смерть, адже в останні хвилини життя фаворитку короля лікар помістив у ванну з водою, щоб послабити біль. Жест сестри Габріель не має аналогів у світовому мистецтві. Найбільш близька йому аналогія — вигодовування Юпітера богинею Юноною.
Підготувала Марія Хрущак
Фото: commons.wikimedia.org