Subito vindamente*
… У Неаполі було холодно. Сильний вітер змушував літак тричі заходити на посадку. В салоні плакали, молились, істерично сміялись. «Субіто віндаменте», — поспівчувала нам сеньйора Марільяно, власниця помешкання на вулиці Спакканаполі, пригощаючи з дороги перепаленою до гіркоти кавою.
Ввечері у Сан-Карло — «Тоска». І непогано було б одягнути костюм, сорочку з французькими манжетами, зав’язати краватку напіввіндзором і так зайти до ложі — тієї, саме над королевською, куди тягнеться своїми мацаками знаменитий неаполітанський октопус. Але отой несподіваний вітер, «субіто віндаменте», приніс із собою холодний дощ — і ми йдемо до Сан-Карло у джинсах та светрах. Куртки залишаємо у передпокої ложі, а самі не відсвічуємо. Головне ж музика, бельканто, Пуччіні…
Сусідками по ложі виявились три поважні синьйори. Дуже швидко з’ясувалося, що наші знання італійської обмежуються музичними термінами, а їхні уявлення про англійську — словами «хелло» та «окей». Та менше з тим. Порозумілися з синьйорами ми ще до кінця першого акту, після арії Тоски ‘Non la sospiri la nostra casetta’. Солістка була явно не в голосі: верхні ноти не дотягувала, для кантиленних фраз не вистачало дихання, — словом, про жодне бельканто не йшлося. І коли одна синьйора побачила розчарований вираз мого обличчя, коли вона побачила, що я не аплодую, хоча до того, після знаменитої ‘Recondita Armonia’ Каварадоссі, чудово виконаної невідомим мені тенором, аплодував завзято, — спільну мову було знайдено.
В антракті синьйора за допомогою чудернацької суміші італійської та англійської, мигів та експресивної жестикуляції довідалась, що синьйор з України, шо він музикознавець і є професором консерваторії. Спілкування могло б тривати (я вже майже почав розуміти італійську), але до нас у ложу прийшли гості — ще чотири синьйори такого самого поважного віку. Вони почали жваво обговорювати виставу, наша нова знайома щось темпераментно їм доводила, постійно апелюючи до мене. Я чемно сидів, ніяково посміхаючись.
Раптом наша ложа заповнилась клубами диму. Це одна із синьйор закурила електронну сигарету. На диво — жодної реакції не тільки глядачів у сусідніх ложах, але й дівчат-капельдинерів (у цей день, оскільки ще тривав карнавальний сезон, вони були у костюмах гномів). Очевидно, тут ще пам’ятають давні традиції — коли життя в ложах оперних театрів вирувало й буяло. Як не згадати слова французького мандрівника Шарля Дюкло, який писав у 1781 році: «По ходу опери ... прийнято пригощатись морозивом або вести бесіди... заглядати з візитами до інших лож». Про те ж саме згадує і англієць Шарп, що бував у Сан-Карло в листопаді 1765 року: «...в Неаполі, як і всюди в Італії, настільки прийнято розглядати театр як місце зустрічей та світських візитів, що, замість того, аби насолоджуватись музикою, всі тільки і роблять, що сміються та розмовляють, ніби у себе вдома».
...А справжнє бельканто того вечора ми таки почули. Соковитий, яскравий, експресивний тенор Каварадоссі, потужний баритон Скарпіа компенсували ординарність (чи невдалість) виконання партії Тоски. Зрештою, може вона була застуджена через те субіто віндаменто.
* Subito vindamente перекладається з неаполітанського діалекту як «несподіваний вітер».
Відеокурс Юрія Чекана «Як влаштовано музичний світ», який складається із 10 лекцій, можна придбати на нашому сайті за цим посиланням https://culturalproject.org/mussvit.
Фото: shutterstock.com