Ще наприкінці XIX століття, коли географічно світ вже був освоєний (Британська імперія володіла колоніями на Далекому Сході, в Африці, у Новому світі, як і її головна конкурентка — Франція), стало очевидно, що за етнічними культурами людство неймовірно строкате. Виявилося, що історичний досвід спільнот жити разом, існувати й пристосовуватися до кліматичних викликів, до сусідніх агресивних спільнот, сповідувати й ритуально підтримувати свої релігійні вірування, важливіше, ніж наслідувати «шлях успіху» європейських колонізаторів. Далі, як ми знаємо, тривали десятиліття економічної експлуатації колоній, політичного й військового їх протистояння метрополіям, розквіт націоналістичних ідеологій як інструменту самоусвідомлення та маркування своєї окремішності від культур та наративів домінуючих імперій.
До чого призведе проект глобалізації? Чому емігранти з Близького Сходу шукають порятунку саме в цьому регіоні? Які цінності складають західний культурний наратив?
Але й для Західної цивілізації цей період не минув даремно. Тут теж формувалося уявлення про свою культурну інакшість (часом навіть «вищість»), а пошук «вбивчих застосунків», тобто тих чинників, що зробили Захід процвітаючим, триває й досі. Адже Європа, позбавлена донорства своїх колоній у XX столітті, змогла об’єднатися територіально й інституційно, вона лишається економічно стійкою й без «золотого дна», якими були ресурси узалежнених колоній. За власним бажанням чи без нього США продовжує бути головним геополітичним гравцем і «сторожем» світового порядку. Хоч сучасний розподіл праці й охоплює увесь світ: виробничі потужності зараз сконцентровані на тому ж таки Далекому Сході — в Китаї, Індії, Пакистані, В’єтнамі, де завдяки співпраці із Заходом, у рази покращився рівень життя місцевого населення, однак креативний та аналітичний ресурс, що породжує ноу-хау й сучасні технології, все ще сконцентрований на Заході.
Західна цивілізація постала з філософської рефлексивності Стародавньої Греції, досвіду античної демократії, римського права й християнської етики. Завдяки чому вона досі тримається купи? Освальд Шпенглер ще в 1918 році пророкував їй загибель. Як їй вдалося вийти з двох світових воєн і відбудуватися? До чого призведе проект глобалізації? Чому емігранти з Близького Сходу шукають порятунку саме в цьому регіоні? Як історично формувався культурний профіль Європи? Які цінності складають західний культурний наратив?
Британський історик Ніл Фергюсон у книзі «Цивілізація. Як Захід став успішним» аналізує шість «вбивчих застосунків», які забезпечили Атлантичному культурному регіону його «потенціал міцності». До них належать конкуренція, наукова революція, верховенство права, сучасна медицина, суспільство споживання та етика праці. Ще Макс Вебер пов’язував капіталізм зі специфічними етичними настановами протестантів — кальвіністів, пуритан, дигерів. Перша їх вимога — щоб людина повсякчас культивувала в собі благочестя й напружене релігійне переживання, а не лише в літургійні моменти.
По-особливому трактувалася природа гріха — не через гріховну природу людини, а тому, що людина до нього вдається, допускає його. Нудьга — головна причина пороків. Тому доброчинності особи сприяє зайнятість, праця. І це було революційне гасло для християн, оскільки, як відомо зі Старого Заповіту, біль, страждання та праця — це ті покарання, які чекали людей на землі після вигнання з раю і чого вони не знали в Едемському Саду. І раптом протестантами проголошується, що праця — інструмент віднайдення нового раю!
З цієї настанови розпочинається нова господарча ідеологія — капіталізм, де виробництво обґрунтовується не кінцевим продуктом і його споживанням, а самою здатністю цього виробничого процесу тривати. Виробництво, споживання стають прагматичними. Вернер Зомбарт у роботі «Буржуа та господарче життя» демонструє, як поступово формується прагматична споживацька логіка, коли певний хлібний магазин обирають, бо тут пропонується найкращий товар за найнижчу ціну, а не тому, що ще мої батьки купували багети в батьків цього пекаря. Такий навик модерної європейської культури, як прагматичне орієнтування на обрахунок та користь, а не на традиційну персональну взаємозалежність (що притаманно традиційним культурам, а в модерних проростає у вигляді корупції) уможливлює конкуренцію, технологічну інновативність та суспільну демократизацію.
Інший американський соціолог Річард Флорида є розробником поняття креативного класу — інновативного, освіченого, продуктивного й успішного, що нині рухає посткапіталістичну економіку і всуціль складається з космополітичних диваків, які, самі будучи толерантними, теж потребують комфортного й розуміючого середовища. Звідси, висновує дослідник, деякі міста «приречені» на процвітання: ліберальне середовище притягуватиме креативних людей. Річард Флорида демонструє як цінності самовираження напряму капіталізуються в матеріальний добробут.
Суголосний цьому дискурсу цінностей і підхід Френсіса Фукуями, котрий у роботах «Ідентичність: потреба в гідності й політика скривдженості», «Довіра. Соціальні чесноти та шлях до успіху» аналізує явища соціальної солідарності, людської гідності й довіри світові як чинники соціального й особистісного благополуччя. Так, традиційним спільнотам притаманно мати близьку комунікативну дистанцію, близькі відносини тільки з родичами або тими, хто символічно посвячується в сім’ю – кумами, сватами, побратимами тощо. Родинність є первинною платформою колективності в будь-якій спільноті. Але в суспільствах з низьким рівнем довіри сімейне комунікативне коло не розширюється: власність, бізнеси успадковують кревні родичі, а не найкращі менеджери (котрі скуповують значну частку акцій компанії – що практикується в західній культурі). Це, стверджує Фукуяма, є причиною лідерства Китаю за кількістю юридичних процедур по реєстрації стартапів та їх ліквідації у зв’язку з банкрутством.
Там типовою є ситуація, коли батько розвиває бізнес або й досягає карколомного успіху, але пріоритетне сімейне успадкування призводить до того, що син чи онук вичерпує ресурси кампанії не будучи здатним її розвивати, не допускаючи до партнерства та високого менеджменту фахівців-неродичів. Натомість для ряду країн західного регіону притаманно у відносинах віддавати пріоритет дружбі, підтриманню стосунків з однодумцями, а не кровно спорідненими родичами. Тут радіус довіри є ширшим, бо комунікація обумовлюється не формальними критеріями родинності, а самою якістю цієї комунікації. Який радіус довіри притаманний українському суспільству? (Відповідь легко знайти, звернувшись до наших повсякденних практик. Наприклад: хто є хрещеними батьками ваших дітей – родичі чи друзі-однодумці, найбільш придатні для цієї місії?)
Історію культурного синтезу між Україною та західними державами — елліністичною Грецією, середньовічною Візантією, шляхетською Річчю Посполитою, Австро-Угорською, а також «субзахідними» Османською та Російською імперіями — висвітлює Сергій Плохій у роботі «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Помежовість української культури, її медіативність між Заходом та Сходом часом перетворювалася на значну геополітичну перевагу, адже ще Михайло Бахтін стверджував, що нові смисли народжуються на семіотичному й культурному пограниччі.
Цікава розвідка Оксани Забужко «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу» акцентує увагу на національній культурній міфотворчості. Чому саме Шевченко став національним смисловим архетипом? В чому загадка й непроминуща сила його образу? Можливо, в тому, що він уособлює внутрішню гідність колонізованої спільноти. Але колонізованим не притаманна гідність, у них зазвичай немає ресурсу її внутрішньо культивувати, імперія ж і не передбачає за ними такого права. Гідність, уособлювана Шевченком, проявляється в тому, що він не намагається мавпувати імперські шаблони й не погоджується на пропоновані «низькопробні ролі». Після періоду петербурзького дендизму і його розкритикованої російськомовної творчості, Шевченко більше не видає із себе росіянина, не відкараскується від своєї національності й походження. З іншого боку, він також не погоджується залишитися в «низьких» комедійно-романтичних літературних шаблонах, куди колонізованим надавався легітимний доступ. Метафорично кажучи, Шевченко почав діяти на іншому ігровому полі.
Зовсім інакший шлях обрав Микола Гоголь, граючи за імперськими правилами й параноїдально дрейфуючи в ті ролі й архетипи, які йому нав’язувалися (письменник хотів асоціюватися з серйозним — з романом «Мертві душі», а йому постійно нагадували, що він є автором народно-сміхових «Вечорів на хуторі біля Диканьки») й безжально обмежували. Звідси — розлад стосунків з близькими (життєві події у листах до матері цілковито ним вигадані) та творча невпевненість останнього періоду життя (знищення другого тому «Мертвих душ»), езотеричний жах та відчай. Національна культура, таким чином, — не колекції безцінних мистецьких шедеврів у музеях чи приватних збірнях (точніше, не лише вони), це й широке ментальне поле спільноти, ті її мисленнєві автоматизми, які мають забуте, але глибоке, коріння, без розкопок та досліджень якого несила зрозуміти нинішній світ та нас сьогоднішніх.
Це свого часу зауважив німецько-американський філософ Ойген Розеншток-Хюссі, розробивши концепцію «Хреста реальності». Кожна спільнота щомиті веде боротьбу за свою ідентичність на перетині двох осей — просторової та часової. Полюсами просторової осі є, по-перше, те, як спільнота себе ідентифікує, навколо яких цінностей, архетипів, символів солідаризується та єднається в колектив, по-друге, за кого її мають геополітичні сусіди, який канал взаємодії домінує — воєнний, торгівельний, культурно-смисловий. Успішні спільноти всередині консолідовані, хоча й конкурентні, зовні ж демонструють силу й правову культуру. Часова вісь сягає одним полюсом минулого — «звідки ми прийшли» й «чого вартувало нам бути нинішніми», а іншим полюсом мітить у майбутнє — «якими ми хочемо бути», «на кого рівняємось», «які компроміси для нас недопустимі».
Отож чотири вектори державотворення зводяться до того, щоб довіряти ближньому, ворогові демонструвати силу, пам’ятати історичну спадщину та вірити в спільне майбутнє. Адже історія та традиції культури не є самодостатніми цінностями, вони працюють, якщо актуалізуються в теперішньому. Саме з проекції «тут і зараз» ми оглядатимемось на історію Європейського культурного регіону й аналізуватимемо траєкторію його майбутнього польоту, шукатимемо рольові варіації для України в орбіті християнсько-європейської цивілізації.
Повний список літератури від Лариси Осадчої:
1 / Ніл Фергюсон, «Цивілізація. Як Захід став успішним»
2 / Рональд Інглхарт, Крістіан Вельцель, «Модернізація, культурні зміни та демократія. Послідовність розвитку людства»
3 / Річард Флорида, «Криза урбанізму. Чому міста роблять нас нещасними»
4 / Френсіс Фукуяма, «Ідентичність: потреба в гідності й політика скривдженості»
5 / Френсіс Фукуяма, «Довіра. Соціальні чесноти та шлях до успіху»
6 / Сергій Плохій, «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності»
7 / Оксана Забужко, «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»
8 / Мирослав Попович, «Нарис з історії культури України»
9 / Ойген Розеншток-Хюссі, «Мовлення та дійсність»
Фото: shutterstock