Культурний Проект | Журнал

«Хороша політика — це прагнення зменшити той дисбаланс, який існує». Ч.2

Пряма мова
Цієї зими «Культурний Проект» розпочинає онлайн-курс з міжнародної політики — він стартує сьогодні, 16 лютого, і проводитиме його відомий український політолог і поліглот Максим Яковлєв. А наприкінці 2020-го пройшов курс «Політичні ідеї» Володимира Єрмоленка. Пропонуємо до вашої уваги 2-гу частину лекції, в якій йдеться про базові концепти, що визначають політичну сферу.

Релігія: дисбаланс як даність

Ми з вами спробували осмислити «економічне» та «політичне» через поняття балансу (див. Ч.1 за посиланням). Релігія теж є тією сферою, яка в історії західноєвропейського світу завжди прагнула проникати в «політичне», намагаючись впливати на нього. Цей перетин «релігійного» та «політичного» дуже цікавий. Відмінність «політичного» та «релігійного», як на мене, в тім, що релігія приймає дисбаланс як даність. Ти розумієш, що ніколи не зможеш подолати цей дисбаланс, мається на увазі — між людиною і Богом: Бог завжди більший, ніж людина, Бог — нескінченний, а людина — скінченна, Бог — безсмертний, людина — смертна, Бог — всемогутній, людина — не всемогутня, Бог все знає, людина — не все. Релігія — християнство, часто іудаїзм, іслам — сфери максимального дисбалансу між Богом і тобою. Чого, до речі, не було в античному світі, тому що смертний міг змагатися з богами, обдурювати їх и навіть перемагати. Це було складно, але можливо. Християнська релігія чітко каже, що ніякої перемоги не може бути людини над Богом, і навіть спроба вступити в двобій є гріхом.

Етика як відновлення балансу

Інколи стається так, що «релігійне» проникає в «політичне» і «заражає» його. «Політичне» — це прийняття того, що ніколи не буде досягнуто повного балансу і рівноваги, і у цьому сенсі це відповідь на утопію «економічного». З іншого боку, хороша політика — прагнення зменшити той дисбаланс, який існує. Етика — найбільш суперечлива сфера: з одного боку, вона близька до політики, бо це про взаємодію людей між собою, а з іншого — близька до релігії, тому що є ядром «релігійного». У етиці багато від «релігійного» — це ж також про прийняття дисбалансу, і навіть певне продукування дисбалансу, адже, навіть якщо тобі зробили щось погане, ти хочеш чинити добро.

Ми не можемо уявити людську природу без милосердя бо в певних історичних моментах воно є надзвичайно важливим

Головне в етиці — це наповнити світ більшим добром чи, скоріше, зменшити зло і збалансувати несправедливість. Кант і його головний етичний принцип: діяти так, щоб правило твоєї волі могло стати принципом всезагального законодавства, грубо кажучи, не брехати, бо всі інші люди скопіюють те, що ти чиниш. Це такий підхід до етики як відновлення балансу.

Є і інші підходи і ми, наприклад, згадали християнство і милосердя, тобто, прагнення жертвувати свою власність. З точки зору Канта це — абсурд, тому що якщо всі люди віддадуть свою власність, вони стануть жебраками, і ми в такому випадку далеко не підемо. Але у цьому підході є дещо важливе — момент самопожертви, і ми не можемо уявити людську природу без цього прагнення, бо в певних історичних моментах воно є надзвичайно важливим.

«Політичне», яке вийшло за межі полісу і потрапило у національну державу

Я протиставляю Арістотеля і Томаса Гоббса, бо тут ми чудово бачимо протиставлення античного уявлення про поліс і модерного. Томас Гоббс — британський філософ, який жив у середині XVII століття, в епоху великих смут в Європі — громадянських війн і кризи маленьких держав. Якщо ми говоримо про середньовіччя, то все ж таки існували великі державні утворення, наприклад, Візантійська імперія. Але Європа поволі творила маленькі міста-держави — німецькі міста, італійські — Флоренція, Венеція, Генуя, Мілан, Неаполь, — які обростали своїми територіями. В принципі, XV-XVII століття — це часи, коли утворюються нові національні держави: Французьке королівство, яке консолідується, Британія, вони починають домінувати над цими містами-державами, витісняти їх. Велика культурна історія XVII століття — це про те, як, наприклад, Париж витісняє Рим як культурний центр Європи, а економічним центром поступово стає Британія.

«Вбивство Левіафана», гравюра Гюстава Доре. 1865 рік. wikipedia.org

Томас Гоббс сам себе протиставляє Арістотелю, бо він для нього — головний ворог. Він його просто стирає «у порох», як йому здається. Арістотель — головний античний філософ у Середньовіччі, його знають через латинські переклади. Його головний учень Тома Аквінський — один із головних філософів католицького Середньовіччя XIII століття. І от популярність Арістотеля тягнеться десь до XV-XVI століття, коли з’являються такі люди, як Томас Гоббс, які кажуть, що усе, що говорить Арістотель — це повна маячня і від цього треба якнайшвидше відмовитися. Це протистояння дуже важливе, бо показує нам, як змінюється «політичне» від маленького полісу до набагато більшої національної держави. Левіафан — це старозавітне уявлення про чудовисько, але для Гоббса — це щось позитивне, і це образ держави, цей суверен — є величезним і набагато більшим, ніж міста, які складаються з людей. Левіафан — це не король, це запровадження поняття суверену, яке не тотожне поняттю короля, монарха чи президента.

Американсько-німецький філософ Ернст Канторович у книзі «Два тіла короля» говорить, що у Середньовіччі, особливо в епоху абсолютизму, існувало уявлення, що в короля є два тіла — фізичне та політичне. Його політичне тіло ніколи не вмирає, воно переходить до іншого короля. Тому й існує фраза «Король мертвий, хай живе король!», адже політичне тіло переходить від одного монарха до іншого, і так забезпечується політична тяглість влади.

Головні рушії: мета чи страх?

Арістотель говорить нам, що людина завжди має якусь благородну мету, «телос». І римське поняття dignitas, можливо, пов’язане з цим. Людина входить у цей світ і вона має мету перед собою, вона має прагнути досягти її і реалізувати призначення — знайти своє місце у світі. Прагнення «телосу» — це є прагнення блага, отже, всі люди прагнуть чогось хорошого — вважає Арістотель. У цьому він погоджується з Платоном, своїм учителем. Люди — «природно» політичні, тобто в нашій природі є прагнення бути у спільноті, спілкуватись з іншими людьми, робити щось разом.

Арістотель вважав, що «політичне» не є природним, воно є штучним, вигадкою

Гоббс каже, що людьми рухає не прагнення якогось призначення, а страх. Тобто, Гоббс набагато цинічніший, такий собі «Ніцше XVII століття». Якщо Арістотель каже, що люди прагнуть блага, то Гоббс стверджує, що люди прагнуть відсутності зла, а це не є благом, це просто відсутність зла. Люди прагнуть, щоб їм не робили щось добре, а щоб ніхто їм не робив зла.

Держава як гарант безпеки, якому ми готові віддати частину своєї свободи

XVII століття — епоха великого протистояння між католиками і протестантами, яке докотилось і до нас – у 1648 році розпочалось повстання Хмельницького, тоді, коли і закінчилась 30-літня війна в Західній Європі. Завдяки Хмельницькому в 1648 році почала народжуватися українська нація. Це була, передусім, релігійна війна: війна католиків та православних, тому що католики в XVII століття — це була дуже експансивна сила через процес контрреформації, через прагнення максимального розширення всього світу, через діяльність ордену єзуїтів. Але католики в XVII столітті програли і протестантам, адже вони програли 10-літню війну, і православним — Хмельницький переміг, але це вже інша історія. Томас Гоббс — сучасник Богдана Хмельницького, і він відповідає на ті питання, які ставить Хмельницький.

Корнеліс де Валь «Після однієї з битв Тридцятилітньої війни». wikipedia.org

Томас Гоббс каже: люди зовсім не прагнуть блага, подивіться довкола — люди позвіріли, вони за своєю природою хочуть вбивати один одного. Для того, щоб уникнути цього, нам потрібен «суверен», держава. Арістотель вважав, що «політичне» не є природним, воно є штучним, вигадкою, і це дуже характерно для XVII століття, епохи бароко — епохи, що була сконцентрована на понятті штучного, на понятті мистецтва, театру. Людська культура протиставляла себе природі, а не продовжувала її. Арістотель стверджував, що люди є вільними громадянами, а Томас Гоббс каже — ні, вони хочуть віддати свою свободу, вони хочуть об’єднатися в державу, де ними буде правити якийсь «суверен», тому що тільки там вони можуть захистити себе. Нам потрібен хтось, хто встановить певні рамки і буде всіх захищати, і цьому «комусь» ми віддаємо частину своєї свободи, аби тільки нас не вбили. Єдине, що має робити національна держава — це гарантувати безпеку. Виникає питання щодо функції держави — це зробити нас щасливими або не зробити нас нещасними, щоб позбавити нас від зла, від жорсткості? Модерна концепція держави, яка виникає завдяки Томасу Гоббсу та іншим концентрується на безпеці: держава — це така «поліцейська концепція» в нормальному сенсі — те, що захищає наш порядок.

Держава як арбітр і поява «громадянського суспільства»

Напруга між Арістотелем та Гоббсом, між Античністю та Модерністю — ключова, вона повертає нас до питання “що є суттю політики та «політичного»”. Це вертикаль чи горизонталь, тобто — взаємозв’язки між вільними індивідами чи це поняття влади та упорядкування спільноти для того, щоб досягти певних цілей? Мій меседж у цьому курсі — що це ні те, ні інше: ми не можемо «політичне» вважати лише як сферу вільної інтеракції індивідів, тому що в політичній сфері завжди будуть дисбаланси, ніколи не буде гармонії. Завжди буде потрібен «суверен» — вертикаль, яка буде прагнути відновлювати цей баланс.

Між Левіафаном і підданими має бути «громадянське суспільство», тобто люди, які здатні до самоорганізації

Після Томаса Гоббса з’явився Джон Локк, який сформулює більш обережну та м’якішу концепцію, в якій «природній стан» — це вже не війна проти всіх (за Гоббсом). Локк каже, що люди все ж таки хороші істоти, вони хочуть дружити, а не воювати. Але, попри те, що вони хочуть дружити, все одно буде виникати дисбаланс, суперечки і конфлікти, і нам потрібна третя інстанція для того, щоб ці конфлікти вирішувати — це і є держава. Якщо Гоббс — це «поліцейська концепція» держави, то Локк — це, швидше, «судова концепція» держави: держава є арбітром.

Ми маємо розуміти, що всі ці люди створили концепти, в яких ми перебуваємо і зараз. Поняття Локка — між «природнім станом» і державою — це поняття «громадянського суспільства» або цивільного суспільства як об’єднання вільних громадян. Існування «громадянського суспільства», тобто, можна сказати «полісу» — горизонтальних зв’язків між вільними громадянами, які можуть вирішувати якісь проблеми, не очікуючи патерналізму від держави — є запорукою успішного і здорового суспільства, як на мене. Дуже важливо, що у західному світі після Гоббса саме з’явився Локк, який сказав, що між Левіафаном і підданими має бути «громадянське суспільство», тобто люди, які здатні до самоорганізації, незалежно від того є в них суверен або тиран чи ні. І те, що відбувається в Україні — це процес, який показує народження цього важливого ядра.

Вести за собою мають технократи, а не поети та казкарі

Арістотель — людина, для якої поліс це вже минуле. Він певний час жив в Афінах, які на той час уже занепадали. Починалась епоха народження великої імперії Олександра Македонського і саме Арістотель був його вчителем. Арістотель втік з Афін, оскільки там не терпіли вільнодумців і він не вірив в цей поліс.

Арістотель та Олександр Македонський. ancientpages.com

Платон у роботах «Діалог» та «Політея (Держава)» висловлював дивні ідеї стосовно того, що політеєю мають правити філософи, що вони мають бути «пастухами» для людей, мають вести оцих «овечок незрілих». Це абсолютно недемократичне мислення. У ХХ столітті автор ідеї «відкритого суспільства» Карл Поппер буде зараховувати Платона в категорію «тоталітарних мислителів», поряд із Гегелем, Марксом та іншими. Платон був знаменитий тим, що пропонував філософам вигнати поетів з держави. Філософи для Платона — це люди, які мають знання, які чітко розрізняють знання від «докси», загальноприйнятої думки. Тобто, ми сьогодні б сказали, що це технократи, люди, які мають унікальні експертні знання. І, в принципі, у ХХ столітті, щоб вийти з кризи, ми маємо мінімізувати роль професійних політиків, натомість вивести технократів.

Другий момент — Платон виганяє поетів на кшталт Гесіода, тому що для Платона поети — це люди, які розповідали казки. Він вважав, що дає суспільству наукове знання (в його тодішньому розумінні), а поети розповідають вигадки. Ми б сьогодні назвали це дезінформацією. Коли філософи виганяють поетів з «платонівській політеї» — це те ж саме, що Україна відключає російське телебачення.

Помилки популістів і руссоїстів

Ніколо Макіавеллі творив в Італії початку XVI століття, епоху Борджіа. Його головний твір — «Князь» («Державець»). Макіавеллі каже, що Князь — це людина, яка має бути сильною і захопити владу в полісі, наприклад, у Флоренції. Але проблема в тому, що у Флоренції, окрім Князя є купа тих, кого ми б назвали олігархами. Дилема: як боротися людині, яка на чолі країни з олігархами? Відповідь Макіавеллі така: щоб перемогти, Князь має спиратися на народ. У цьому можна бачити доволі популістичний принцип. Коли один з олігархів починає боротися проти інших олігархів і стає популістом — звертається до народу простими меседжами — така людина дуже нам нагадує Дональда Трампа. Популіст — це людина з олігархів, яка каже, що буде боротися з олігархами. Щодо централізації чи децентралізації Макіавеллі підказує Європі, що якщо ми будемо у постійній феодальній роздрібленості, то ми далеко не підемо.

Якщо зрозуміти демократію в дуже спрощеному вигляді, як волю народу, то це дуже небезпечно

Жан Жак Руссо — це вже XVIII століття. Він важливий, бо народжує поняття «загальної волі», або народної волі. Руссо також автор поняття «суверенітет народу». Він — повна протилежність Томасу Гоббсу. Руссо вважає, що людина за своєю природою хороша, але приходить якесь зле суспільство, що приносить експлуатацію, хтось один стає багатшим, і через це з’являється зло. Руссо — людина, яка дуже критично ставиться до суспільних інституцій, і вважає, що саме вони є поганими, бо розбещують людину. Маркс від нього дуже залежний, і його помилка в тім, що він був занадто руссоїстом, але сам мабуть цього не визнавав. Тому він вважав, що достатньо просто змінити суспільний лад ціною якихось великих жертв чи знищень, і все буде добре, людина повернеться у свій ідеально-благий стан. Це велика помилка. Вірна відповідь — людина не є абсолютно хорошою чи поганою. Руссо в цьому сенсі утопічний.

Верховенство права чи «воля народу»

Політична філософія абсолютизму ґрунтувалась на тому, що є монарх, йому владу дав Бог і в нього є піддані. Тобто, монарх має правити людьми, але над ним є ще хтось зверху — контролююча інстанція — Бог. Якщо монарх буде дуже поганим, він ризикує сам бути покараним. Проблема концепції «суверенітету народу»: є народ, який є сувереном і одночасно підданим — він править сам собою і над ним немає контролю. І це дуже проблемна практика. Якщо зрозуміти демократію в дуже спрощеному вигляді, як волю народу, то це дуже небезпечно. Бо народ може захотіти знищити права якоїсь меншини або піти проти правил, моралі, права. І що тоді може обмежувати цю волю народу? Головною інстанцією є право. Саме тому для демократії визначальним є поняття «верховенство права» або «правління права».


Долучитися до онлайн-курсу «Міжнародна політика» Максима Яковлєва, який розпочнеться 16 лютого, можна за цим посиланням.

Також вас можуть зацікавити відеокурси Володимира Єрмоленка:
Філософія та література і Політичні ідеї.

Головна світлина: «Жінки Магдебурга», картина німецького художника XIX століття Едуарда Штайнбрюка. wikipedia.org