Петро Косач і Олена Пчілка: батьки Лесі Українки біля витоків українського національного руху

Петро Косач був нащадком герцогського роду, крупним землевласником, маршалком повітового дворянства, шанованим державним чиновником на службі у царя – завершував кар’єру в чині дійсного статського радника.

Попри це, він все життя всіляко сприяв розвиткові української культури. Зі студентських років до кінця життя Петро був членом напівлегальної, а згодом – таємної організації «Стара Громада». Зрозуміло, що за радянської доби, коли активно формувався образ поетеси-революціонерки Лесі Українки, постать батька намагалися максимально знебарвити. Документальних матеріалів про нього збереглося небагато через відсутність належної уваги з боку суспільства, а також через нелегальний характер діяльності громадівців.

Активна громадянська позиція Петра Косача виявилася вже на початку навчання у Петербурзькому університеті. Згодом його звідти виключили. У Київському університеті він стояв біля витоків «Громади».

Серед громадівців Петра називали «філософом» і «волхвичем», адже його прикметними рисами були мудрість, виваженість, далекоглядність, стриманість, обізнаність. Він мав надзвичайну пам’ять і славився цікавими, дотепними і повчальними розповідями, а ще, як біблійні мудреці, «приносив дари» задля розвитку української справи. До нього часто зверталися однодумці і близькі за фаховою юридичною порадою і допомогою у вирішенні різноманітних питань.

Поміщики були невдоволені Петром за «псування» селян, але «запрошували батька за арбітра на третейські суди між собою, бо всі знали батька яко бездоганно чесну й справедливу людину» (О. Косач-Кривинюк).

Петро Косач був успішним менеджером, дбав про сучасне технічне оснащення свого господарства. На своїх землях він вирощував зерно, городину, тютюн, насаджував садки, розводив різноманітну худобу і коней, будував необхідні сільськогосподарські споруди. Завдяки успішному веденню справ мав кошти на родинні потреби і громадські справи.

За рядом фактів вимальовується невидима лінія зв’язків П. Косача з впливовими кругами Петербургу. Ймовірно, в середовищі «Громади», у різних її осередках, розкиданих по багатьох містах на теренах Російської імперії, існувала таємна структура державних службовців. Вони сприяли залагодженню гострих питань і, по мірі можливості, послабленню тиску і репресій щодо діячів українського руху. Напевно до їх числа належав П. Косач, тому й намагався завжди бути у «тіні», адже не мав права дати підрубати себе під корінь, щоб не загубити справу однодумців і не нашкодити талантам у своїй родині.

Дружиною Петра Косача стала сестра друга-громадівця Ольга Драгоманова (Олена Пчілка). Вона формувалася як особистість під впливом громадівців і, маючи підтримку свого чоловіка, непоборне прагнення послужити рідному народові, природні таланти і потужну харизму, з роками стала неофіційною членкинею «Старої Громади».

Діяльність Олени Пчілки була багатовекторною. Вона долучилася до записів фольклору, збирала і досліджувала вироби декоративно-прикладного мистецтва: за життя надрукувала 5 збірок українських узорів.

Велику увагу Ольга приділяла перекладам світової класики, наголошуючи: «…добрі переклади добрих авторів однаково потрібні як і власні добрі праці […] А для пісьменности такої молодої, як наша, в котрій справжня літературна мова тілько що починає вироблятись, – переклади (звичайно, переклади добрі), мають бути ще користнійші». Вона заохочувала молодь до знайомства з європейською літературою, а тих, хто знав іноземні мови – до перекладів, причому особисто сприяла, аби ті переклади були якнайкращими (зокрема, в гуртку «Плеяда»).

Олена Пчілка перебувала в епіцентрі українського культурницького руху. Вона все життя організовувала Шевченківські свята, була членом правління Київського літературно-артистичного товариства та Українського клубу, брала участь в організації свята з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, у складі делегації зустрічалася з прем’єр-міністром Вітте з приводу скасування Емського указу.

В квартирі, яку знімала родина Косачів, працювали редакції двох журналів, видавцем і редактором яких була сама Олена Пчілка: громадського і літературного часопису «Рідний Край» і першого на Наддніпрянській Україні журналу для дітей «Молода Україна».

Навіть за часів радянської влади, попри націоналізацію майна, знищення маєтку в Зеленому Гаю й ув’язнення, Ольга продовжувала працювати на ниві української дитячої літератури та виховання української молоді.

В 1925 році Олену Пчілку обирають членом-кореспондентом Української академії наук. Саме їй судилося стати першою жінкою-членом-кореспондентом ВУАН у галузі фольклору та етнографії. У 1929 р. до неї приходять з наміром арештувати за причетність до Союзу визволення України, і лише тяжка хвороба і смерть врятували її від репресій.

З болем у серці 1963 р. Ізидора Косач-Борисова писала, що за радянської доби про Олену Пчілку майже не згадували. Паралельно з’явилася й інша «традиція»: додавати негативну характеристику як особистості.

Про «Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверті XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона «мати Лесі Українки», — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються вголос сказати навіть “найпоступовіші” політичні історики», – Оксана Забужко.