Культурний Проект | Журнал

Ковідреальність: Наталія Романова про союз класичного живопису і медицини

Пряма мова
Всесвіт складається з історій, а не з атомів — написала якось американська поетеса Мюріел Ракейзер і ми готові підписатись під її словами як під девізом нашого століття. Історіями наповнене все, що нас оточує, як і ми самі. Головне — вміти їх читати або ж знати, до кого звернутись, аби їх витягли з глибини картин, книжок, етеру в широкому його значенні і захоплююче переповіли.

В контексті нової ковідреальності ми розпитали мистецтвознавицю Наталію Романову, як живопис перетинався впродовж свого розвитку із медициною та лікарями, і як це виглядало візуально. Публікуємо матеріал у вигляді прямої мови авторки, у двох частинах.

«Я — чудова людина», — каже про себе хлопчик, персонаж «Хатини дядька Тома», і читач одразу здогадується: так, дійсно чудовий, в тому сенсі, що чудово все розуміє і помічає. Художнику, який бачить все у найменших деталях, важко пройти повз хворих, калік, людей, народжених із фізичними вадами, а таких, на жаль, завжди було і є багато.

Між художньою творчістю і медициною є давній і тепер не завжди прочитуваний зв'язок, однак всенадихаюча Античність добре знала про нього. Тому підпорядкувала мистецтва і лікування одному божественному клану: Аполлон не тільки провідник муз, дочок Пам'яті, але й батько Ескулапа і дідусь Гігієни, а без його сестри-близнючки Артеміди не обходились жодні пологи, — з'явившись на світ першою, вона не розгубилася і одразу ж допомогла матері народити брата-близнюка.

Скульптура Асклепія та Гігієни. Римська копія епохи Адріана з пізньоелліністичного оригіналу. Мармур. Інв. № 571. Рим, Ватиканські музеї, Музей Пія-Климента, Галерея статуй, 33. ©CC BY-SA 4.0

Сонячний бог вшанувався також і як Снімфей — переможець миші, а причину тріумфу з приводу настільки незначної перемоги, як може здатись, пояснює нам Максиміліан Волошин. Ми коротко перекажемо його есей «Аполлон і миша», додавши дещо від себе: сіреньке звірятко, яке швидко дріботить лапками — символ найменшої одиниці часу. Сама по собі вона не страшна, але помножена на n вона перетворюється на могутню силу, яка відправляє у забуття не лише окремі життя, а й цивілізації. Звідси і розгадка історії нашої курочки Ряби, яка знесла золоте яйце: били його били і не розбили, а Мишка хвостиком махнула і — розбила.

Клятву, схожу до Гіппократової, діячі мистецтв формально ніколи не давали, але багато хто з них приділяв увагу не тільки героїчним красеням, але й хворим і калікам

Дати раду відрізку часу довжиною в людське життя — звести її фізичні страждання до мінімуму — допомагає медицина. Увійти у великий час, в Історію, може тільки художник в широкому сенсі цього слова, адже він теж народжує і веде за собою тих, кого зобразив, чиї образи увіковічнив. Клятву, схожу до Гіппократової, діячі мистецтв формально ніколи не давали, але багато хто з них приділяв увагу не тільки героїчним красеням, але й хворим і калікам: нам не даремно розказано не тільки про скептичний і гострий розум красунчика князя Андрія, а й про те, як він, поранений, помирав. Втішити, полегшити страждання, вселити надію — хіба не ці функції у літератури і живопису ключові, як і у медицини?

Апостол Лука. Мініатюра. Візантія. 950 р. Британська бібліотека. Лондон. ©www.bl.uk

Хоч би якою була мудрою Античність, але фізичні недуги, а значить, і лікарі, не дуже її турбували: доктор Махаон в «Іліаді» описаний з усією повагою, але він десь на периферії оповіді; страждає від укусу змії Філоктет, помирає від лихоманки в розквіті сил Олександр, поранені гладіатор та галл — усі вони виглядають доволі бадьоро. Античність часом навіть радила не зволікати з кінцем — тих, хто перейшов в підземне царство молодим (і здоровим) очікує містичний шлюб із самою Прозерпіною. Християнська епоха змінила багато чого, у віруючих у Воскресіння «душа залила тіло» (вислів Василя Розанова — ред.), але союз мистецтв зі стражденними залишився непорушним — швидше, він зміцнів, адже — «Левкой и млечный путь/ Одною лейкой полит ...» (слова Бориса Пастернака  ред.). Євангеліст Лука був водночас і лікарем, і першим іконописцем, а оскільки Христос і багато святих лікували не тільки душі, а й тіла, з'явився цілий ряд зображень чудес зцілення.

Античність часом навіть радила не зволікати з кінцем — тих, хто перейшов в підземне царство молодим (і здоровим) очікує містичний шлюб із самою Прозерпіною

Середньовіччя навіть юридично прописало союз художників із лікарями і фармацевтами: всі вони нерідко входили до одного цеху, і справа не тільки в спільному покровителі, святому Луці, а й в тім, що в аптеках продавалися і лікувальні зілля, і пігменти для фарб. Не останньою причиною колекціонерської пристрасті Медічі було те, що його сім'я спершу займалася медициною, про що говорить саме прізвище, а родове ім'я — Козімо — свідчить про особливу ​​повагу до святих Кузьми і Дем'яна, які прославились як безкорисливі лікарі. Непогано зсередини знати справу тих, чию продукцію купуєш!

З появою перших університетів, які доволі швидко розрослись у мережу, зросла необхідність у підручниках та посібниках, які потребували професійної участі лікарів і художників. Пластичну анатомію також вивчали і ті, і інші — візьмемо, приміром, картину Рембрандта «Урок анатомії доктора Деймана».

Рембрандт Гарменсзон ван Рейн. «Урок анатомії доктора Деймана». Полотно, олія. 1656. 100х134. Ермітаж на Амстелі, Амстердам. ©commons.wikimedia.org

Даремно Петро Вайль, письменник розумний і спостережливий, в есеї, присвяченому його коханому Амстердаму (хоча, більше таки голландській побутовій картині XVII століття), говорить про те, що «Хвора дитина» Метсю запам'яталась не тому, що є типовою, а тому що виключно рідкісна. У Золотому столітті голландського мистецтва сформувалось ціле відгалуження жанрового живопису, присвячене пацієнтам лікарів і знахарям. До такої тематики охоче зверталися Стен, Терборх, Остаде. На картинах своїх художників голландці постають далеко не завжди «по-поліцейські противно здоровими», як висловився незабутній Альберт Мутер, німецький мистецтвознавець. А Бодлер в «Маяках» — вірші, в якому блискуче охарактеризовано ряд великих майстрів живопису, про найбільшого із голландців написав так: «Рембрандт — скорботна, повна стогонів лікарня ...».

Дієго Веласкес. «Портрет придворного карлика Ель Примо». 1644. Полотно, олія. 107x82. ©design.wikireading.ru

Рембрандт з особливим натхненням розповідає і про саму головну невиліковну хворобу — про старість. «У старості кожен — король Лір», — додав згодом мудрий Гете, а Григорій Чхартішвілі в книзі «Письменник і самогубство» присвятив кілька цікавих сторінок парадоксальному прагненню сучасного людства: майже кожен хоче прожити довше, але жоден не хоче старітись, що при цьому просто неможливо. «Блажен, кто праздник жизни рано/ Оставил, не допив до дна/ Бокала полного вина,/ Кто не дочел ее романа…», — рядки ці згадуються тепер рідко, хоча слова Пушкіна цілком в античному дусі, а язичницький Рим нашому суспільству в багатьох моментах дуже близький.

«Кому потрібна чужа немолода некрасива жінка?» — дотепно прокоментував виставлений на аукціон портрет один з київських колекціонерів. Потрібна, якщо написана чудово, а це вдавалося багатьом художникам. Музеї і багато приватних збірок пишаються такими полотнами, а також зображеннями горбанів, калік, карликів — згадайте Веласкеса, а образ горбаня на картині «Хресний хід у Курській губернії» є одним з найсильніших у Рєпіна. Мистецтво, яке возвеличувало голландців, не забувало хворих, калік, інвалідів. Таких — відомих і невідомих, жителів різних країн, представників різного віку та різних прошарків — писали художники різних шкіл.

У 2-й частині публікації мова йтиме про картини Брейгеля, Жеріко, Піменова, Яблонської та інших.

Головна світлина: Рембрандт Гарменсзон ван Рейн. «Урок анатомії доктора Тульпа». Полотно, олія, 1632. 169,5х216,5. Мауріцгейзхьойз, Гаага. ©uk.wikipedia.org