Лариса Осадча, професорка культурології розповідає про те, як розвиток цивілізації впливає на людські цінності, як це відображається у мистецтві та чому у ХХІ столітті неможливо визначити один єдиний ідеал (хоча страшенно хочеться).
Стародавня Греція: олімпійські спортсмени та театр
Здається, що в Стародавній Греції було так багато філософів, що одного уявлення про ідеал людини і бути не могло. Та насправді, знайти грецький ідеал набагато простіше: достатньо подивитись на тогочасні статуї.
Стародавні греки започаткували практику змагання у фізичній вправності — Олімпійські ігри. Кожне грецьке місто-держава делегувало для участі свого найвправнішого атлета. Кожен з них змагався і в бігу, і в боротьбі, у метанні диску й спису, у перегонах на колісницях. Хочеш бути чемпіоном в Греції — маєш вміти буквально все. Переможець олімпійських змагань ставав не просто чемпіоном, він був живим втіленням грецького уявлення про гармонійну людину.
Показовою у цьому сенсі є скульптура «Дискобол» грецького митця V століття до н.е. Мирона. На ній зображено фігуру атлета під час олімпійських змагань, коли він ось-ось запустить метальний диск. Грецькі митці передавали людину як типаж, як ідеальний зразок, поза її конкретною біографією чи індивідуальними психотипом.
Жіноче тіло не вважалося греками достатньо красивим, на відміну від тіла чоловічого. Для ілюстрації тут варто звернутися до статуї Венери Мілосської, виконання якої приписують грецькому скульптору Праксителю. Її груди переходять у атлетичний торс, де проглядаються спортивні «кубики пресу». Саме цим прийомом уподібнення жіночого тіла до ідеалу чоловічої атлетичної фігури автор ніби виправдовує жіночу оголеність.
Ігровий момент у ставленні греків до дійсності проявлявся і в театральних змаганнях. Великі грецькі трагедії, такі як «Прометей прикований» та «Агамемнон» Есхіла, «Антигона» та «Цар Едип» Софокла, «Медея» та «Геракліди» Евріпіда були написані й поставлені ними для участі в театральних змаганнях на честь бога Діоніса, так званих Діонісійських іграх. Глядачі після перегляду ними постановок визначали найкращу п’єсу шляхом голосування. Ця конкуренція драматургів сприяла поступовому ускладненню — сюжетному, виконавському, хоровому — грецької трагедії й породила високу глядацьку культуру Стародавньої Греції.
Древній Рим: кар’єра та авторитет
Ідеал людини Стародавнього Риму принципово відрізняться від грецького. Грекам було добре у своїх містах-державах «полісах», натомість у великій імперії все життя відбувалось в столиці — Римі. Щоб потрапити туди і закріпитись — людині потрібні були неабиякі зусилля. Майже нічого не змінилось, правда?
Ідеалом людини часів римської античності був вельможа: імператор, сенатор, полководець, той, хто «вигриз» собі місце в елітних колах. Персоніфікованим втіленням цього ідеалу можна вважати Марка Туллія Цицерона. Народжений у звичайній родині, він зробив блискучу кар’єру магістрата-консула-сенатора й був удостоєний звання «Патера батьківщини». Він навіть був відправлений у нетривале заслання, де по дорозі біля кожного міста його зустрічало багатотисячне зібрання з тріумфальними вітаннями. Це засвідчує, що він не лише здобув locus, тобто привілейоване становище в суспільстві римської держави, але й auctoritas, тобто авторитет, всенародне визнання, яке не було гарантоване ані посадами, ані владними повноваженнями. Цицерон, таким чином, є зразком індивідуального втілення ідеалу своєї епохи, що тривала під знаком владного екзистенціалу.
Якщо грекам було байдуже на емоції зображуваного, то від римського скульптура не могли сховатися ані зморшки, ані опущені щоки, ані рубці та шрами. Римляни приділяли значну увагу характеру та індивідуальності портретованого. Їх мистецькою інновацією став скульптурний портрет, що мав якомога детальніше передавав риси обличчя шанованої особи.
Середньовіччя: аскетизм та куртуазна любов
З чим у вас асоціюється Середньовіччя? Хрестові походи, інквізиція та спалення відьом? Чи куртуазна любов, лицарі та прекрасні дами? Обидві асоціації будуть вірними. Тодішня любов мала різні форми й прояви: любов до Бога, лицарська любов і платонічні любовні муки митців до своїх муз. Разом з тим, Середньовіччя є періодом, що відзначився грабіжницькими хрестовими походами, розправами над «відьмами», інквізиційними судами, нищенням наукових книг у вогнищах на площах європейських міст. Ось така суперечність: любов як виправдання безчинств. Певно, заради любові у світі здійснено більше віроломних злочинів, аніж заради влади чи грошей.
Для тогочасної людини головним було внутрішнє духовне переживання. Виникає такий різновид образотворчого мистецтва, як ікона. Її зображальні правила є дуже чіткими, тому ми легко відрізняємо портрет від сакрального образу. Ідельне, правильне життя в Середньовіччі — це життя духовне, а оскільки дзеркалом душі, як відомо, є очі, то їм на іконі і приділяється особлива увага. Постава святих, якщо вони зображені на повен зріст, перебільшено видовжена, худорлява й аскетична.
Якщо «спуститись на землю» та поглянути на ідеали звичайних людей, чиї життєві подвиги не увіковічнені на іконах, то їх світоглядним екзистенціалом була любов. Саме Середньовіччя подарувало легендарні історії відданого, майже фанатичного кохання. Без відданого кохання, що часом схоже на одержимість до своєї музи, можливо, світ не знав би про поета й письменника Данте Аліг’єрі та гуманіста й поета Франческо Петрарку.
Данте закохався у Беатріче ще дитиною. Взагалі він бачив її мимохідь лише кілька разів за життя. А під час їх третьої зустрічі на весіллі спільного знайомого вельможі, панянка Беатріче Портінарі висміяла його недолугі залицяння. Тоді майбутній автор «Божественної комедії» вирішив більше ніколи в житті з нею не бачитися. Цієї обіцянки він неухильно дотримувався. Та через деякий час до нього дійшли відомості про її несподівану смерть. Під впливом емоційного удару Данте Аліг’єрі й береться до написання твору, сюжет якого будується на подорожі колами потойбічного світу. «Божественна комедія» є окремою гордістю італійців, оскільки це перший твір, написаний «народною», тепер їх національною, мовою, а не латиною. Такий художній крок Данте Аліг’єрі теж здійснив заради коханої Беатріче, бо його віршований роман мав бути зрозумілим жінкам, котрі, як і сама Беатріче Портінарі за життя, не знали латини.
Наступною безсмертною легендою є історія кохання Петрарки до Луїзи. На момент їх зустрічі на пасхальній відправі 6 квітня 1327 року (поет залишив точну дату, бо щороку її святкував) жінка вже була одружена. Достеменно не відомо, чи чернець та дама його серця коли-небудь знайомилися, чи здогадувалася Луїза, котрій присвячував кожен свій сонет Петрарка, про палкого прихильника. Однак відомо, що вона вважалася зразковою дружиною й стала матір’ю 11 дітей. Вона, як і кохана Данте Аліг’єрі — Беатріче, померла на кілька десятиліть раніше від закоханого поета, провісника Відродження. Однак Франческо Петрарка стверджував, що вона в такий спосіб стала йому ще дорожчою, бо за життя допомогла відчути силу земного кохання, а по своїй смерті — чудо вічної божественної любові.
Ці дві середньовічні постаті були провісниками наступних епох — Відродження та Бароко, з притаманним їм замилуванням красотами земного життя, манірною естетикою та гуманістичною філософією, що тривали під знаком все того ж екзистенціалу любові.
Відродження: Леонардо да Вінчі і цим все сказано
Важко собі уявити людину, яка не знає Мону Лізу і хто такий — Леонардо да Вінчі. Саме він є втіленням ідеалу епохи Відродження . Феномен творців епохи Відродження полягає в тому, що вони покладалися у своїй творчості на власний розум, інтуїцію, бо не належали до жодної мистецької чи філософської школи. Вони були самоуками, автодидактами. Леонардо да Вінчі, відчуваючи нестачу анатомічних знань для правдивого зображення людського тіла, таємно пробирався до поховальних склепів, щоб вивчити будову людського тіла. Його уява й розсуд допомогли не лише довідатися про наявність скелету під шкірою, а ще й про особливості функціонування травної, дихальної, кровоносної систем. За таку дослідницьку зухвалість у разі викриття йому загрожувала страта, однак Леонардо мав сміливість керуватися власним розумом та цікавістю, а не релігійними заборонами й езотеричними страхами. Земне, людське вартувало, на його думку, не меншої уваги й, певно, любові, ніж божественне. Леонардо виявив і хист інженера, і художника, і скульптора, й анатоміста, й архітектора. Дослідників дивує його плідність та всебічність, однак ще більшого подиву гідні його численні задуми й нереалізовані проекти.
Новий час: холодний розум та сродна праця
Ідеали наступної знакової епохи — Нового часу — найповніше розкриваються з огляду на свою приналежність до екзистенціалу праці. Трудова активність перетворилася з благочестивого обов’язку, як вона трактувалася з часів Середньовіччя, на джерело задоволення. Цьому посприяв і протестантський етос, який ґрунтовно дослідив Макс Вебер у роботі «Протестантська етика і дух капіталізму». У протестантів-лютеран праця перетворюється на шлях до спасіння. Вдала самореалізація у певній трудовій сфері розцінюється як Божа прихильність за якою людям відпускаються гріхи.
Гаслом епохи, що не втратило своєї актуальності до сьогодні і яке проголосив Іммануїл Кант було: «Май сміливість послуговуватися власним розумом!» Саме розум стає ключовим об’єктом філософських досліджень. Людина Нового часу не лише спрагла нових знань, більшої самосвідомості, але ще й дієвих і видимих результатів власної праці.
Ідеалом людини цієї допитливої епохи є всебічно розвинена особистість, достатньо смілива, аби переступати через світську мораль та релігійні заборони, дієва й заможна, щоб реалізувати свої задуми, але дещо драматична, бо ж її розум визнає власне незнання. Репрезентативними образами епохи є постаті з різних царин життя: філософ Іммануїл Кант, фізик-натураліст Ісаак Ньютон, простолюдин-імператор Наполеон Бонапарт, такі художні прототипи, як доктор Франкенштейн з роману Мері Шеллі «Франкенштейн або сучасний Прометей» та капітан Немо — головний герой роману Жюля Верна «20 000 льє під водою».
ХХ століття: втрачені покоління та іронічність
Коротке ХХ століття — термін, популяризований британським істориком Еріком Гобсбаумом — це епоха не хронологічна, а смислова, об’єднана відчуттям тривоги, розколотості, боротьби, війни й трагедії. За змістом вона охоплює такі драматичні події, як Перша, Друга світові війни, крах імперсько-колоніальної системи світу (зникнення Німецької, Австро-Угорської, Османської, Російської, Британської, Французької імперій), холодна війна, розпад Радянського Союзу. ХХ століття, таким чином розпочалося пізніше хронологічного вододілу — не 1900-го року, а 1914-го, і завершилося у 1991 році — з розпадом соціалістичного геополітичного табору. Трагедії й переломні віхи цього періоду часто актуалізували екзистенціал смерті.
Декадансне мистецтво зламу XIX—XX століть демонструвало естетичний розпач (Поль Верлен, Оскар Вайльд, Шарль Бодлер, Обрі Бердслі, Едвард Мунк та інші). Між світовими війнами виник літературний феномен «втраченого покоління», який представляють Ернест Гемінґвей, Джеймс Джойс, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Еріх Марія Ремарк і не тільки. У повоєнні роки в США нонконформістами — що заперечували традиційні цінності, які не вберегли світ від жахів війни та Голокосту — стали бітники, тобто митці «розбитого покоління» (beat generation): Джек Керуак, Ірвін Аллен Ґінзберґ, Вільям Берроуз. Відчуттям соціальної задухи, тотального мікровладного політичного контролю, симульованої реальності пройнята філософія постструктуралізму та деконструктивізму — Ролана Барта, Мішеля Фуко, Жиля Дельоза, Фелікса Ґваттарі, Жана Бодріяра. Смерть стає не просто частим сюжетом у мистецтві XX століття — для багатьох зі згаданих митців самогубство стало життєвим сценарієм.
Сучасний метамодернізм поєднує в собі значимість всіх окреслених екзистенціалів — і любові, і влади, і праці, і смерті, і гри. Образ цинічного іроніка, котрий знає ціну кожному з проявів життя, але нічого не сприймає серйозно, знову відроджує актуальність екзистенціалу гри. Сучасний гумор — ігровий, він гостро інтелектуальний і цинічний. Його покликання — утриматись від зачарування, щоб не було так боляче розчаровуватися. Гра як життєва легкість, як інтелектуальність, театральність чи й епатажність стає нині ключем до розгадки медійної естетики, трендів в індустріях краси та стилю, гонзо- та панкнапрямків молодіжних субкультур. Це чимось нагадує стан хаосу, з якого починається новий цикл світотворення.
Головна світлина: www.shutterstock.com