Мистецька спільнота активно обговорює, що за виклик постав перед мистецтвом фотографії, чи доведеться викреслити з історії цілий ряд світлин та імена певних фотографів. Кураторка, фотографка, засновниця та директорка міжнародного фестивалю Odesa Photo Days Катерина Радченко та фотограф, головний куратор порталу VASA Exhibitions (vasa-project.com), представник Харківської школи фотографії (група «Госпром») Ігор Манко — відповіли на запитання Журналу «Культурного Проекту» стосовно цієї історії та тренду «культури відміни», або ж «нової етики», як ще його називають.
Історія з Мартіном Парром проявила речі, яких ми раніше не помічали, з одного боку. З іншого — не думаю, що у автора світлин чи упорядника фотобуку були расистські наміри. Чому Парр, як автор вступного слова, після цієї історії відмовився від посади артдиректора фотофестивалю, як ви думаєте?
Катерина Радченко: Говорячи про відмову, я думаю, що це міг бути соціальний тиск. З одного боку, Бристольський фестиваль є новим і для нього є важливою репутація і формування іміджу. З іншого боку, він максимально націлений на колаборацію з різними ком’юніті, локальними зокрема, і якраз в цьому розрізі швидше за все це було б поганою піаркампанією, якби Парр залишився артдиректором. Тоді би це вплинуло на те, як далі розвиватиметься історія Бристольського фотофестивалю. Тому, мені здається, це було рішення свідоме зі сторони Парра, бо це велика відповідальність, адже йдеться про подальший розвиток цілого фестивалю. І не виключаю, що це також міг бути медійний тиск, який розгорівся. І все це разом спричинило відмову від участі.
Ігор Манко: Мартін Парр знає те, чого ще не усвідомлюють українці: світ змінився. Настільки, що дозволені раніше «жарти» більше не мають права на існування. Асоціація між чорношкірою жінкою і мавпою на сторінках фотоальбому — це те ж саме, що банани, що їх кидають вболівальники чорношкірим гравцям футбольних клубів в Україні, анекдоти про «мавпочка змерзла»... Ми перебуваємо в ілюзії, що все це якась примха розвиненого світу, який переїв толерантності, що ми, європейська нація, просто з цього посміємось. Ні. Світ вже не буде іншим. Навіть передмова до тієї невдалої книжки — чому не розгорнув і не подивився? Хочеться написати «Чим скоріше ми це зрозуміємо, тим скоріше…», але, чи зрозуміємо колись?
Так чи інакше, але усі ці зміни відбуваються постійно, але так само вони постійно і порушуються
Що чекатиме на історію фотографії? Ії «відредагують»? Чи може варіант з дизклеймерами, які нещодавно, приміром, почали вставляти на початку мультфільмів Disney+, врятувати ситуацію у фото?
Ігор Манко: Історія фотографії була би геть іншою, якби 180 років тому, після винайдення фотопроцесу, фотографам заборонили б знімати людей без дозволу, як зараз. Ми мали б надзвичайно розвинений жанр пейзажної фотографії, не знали б, що таке фоторепортаж, і взагалі не мали б, скажімо, Харківської школи. Хоча, заборони радянських часів Харківську школу лише заохочували їх порушувати, так що харків'яни щось би вигадали, я певен.
Можливо, й дизклеймери, адже вони лише збільшують цікавість глядача, як і позначка 18+. Disney+ перед невідповідними творами пише: ‘This program includes negative depictions and/or mistreatment of people or cultures’ або ‘outdated cultural depictions’. Уявіть собі щось на кшталт «Ці фото є негативними зображеннями та/або несуть невідповідне ставлення до деяких верств населення» перед роботами «1984» Леоніда Песіна (зйомка у виправній колонії для неповнолітніх), «Історією хвороби» Бориса Михайлова (бомжі, часто-густо напівоголені), «Лілеями» Олександра Чекменьова (психічно хворі у лікарні) — такий дизклеймер спонукав би пересічного глядача до перегляду. Чудовий спосіб звернути увагу української авдиторії до сучасної фотографії! Але, якщо серйозно, вони не є «застарілими зображеннями», все це й зараз актуально.
Катерина Радченко: Історія фотографії змінюється постійно, від моменту її виникнення. Постійно з’являються якісь нововведення, які відповідають тим соціально-політичним контекстам, що утворюються. Само собою, що буде якийсь період адаптування фотографії до нових вимог, але, мені здається, що неможливі «чистки» як такі, хоча вони відбуваються, так само, як і знищення тиражу. Насправді йдеться про процес під назвою «відмова від минулого», характерний для будь-якої епохи.
Документальна фотографія є відображенням історії і тому фотографія, зроблена 10-20 років тому, є відзеркаленням саме того часу і не можна намагатися провести коригування історичних фактів, бо це вже буде маніпуляції з минулим. Скоріш за все, з’явиться «адаптація» у вигляді супровідних текстів та пояснень, на кшталт, що «виставка для 18+» або «певні кадри можуть шокувати». Можливо, в якійсь мірі будуть кардинальні «чистки», але, я думаю, це буде тимчасове явище, до моменту виникнення нових правил існування документальної фотографії. Адже так відбувалось впродовж усієї історії розвитку фотографії: спершу створюються певні заборони, але потім ці заборони трансформувались в адаптивні форми і це історичний кейс, який так чи інакше проходить будь-яке медіа в рамках змін соціально-політичних канонів представлення тієї чи іншої теми.
В новій реальності, на вашу думку, зміниться роль документальної фотографії та її етичний підхід до зображення світу?
Катерина Радченко: Вона постійно змінюється і вона змінюється від моменту, коли вже розвивається документальна фотографія без присутності автора, за допомогою нових медіатехнологій, коли відбувається документація не всіх процесів і коли потрібен дозвіл людей для документування їх в публічних місцях. Так чи інакше, але усі ці зміни відбуваються постійно, але так само вони постійно і порушуються, бо все ж таки документальна фотографія передбачає фіксування того, що є саме зараз і фіксування цього моменту саме таким, яким він є. І якщо фотографи не будуть масово знімати все, що можливо, ми втратимо шанс створення історичної об’єктивної реальності через фотографію.
Ігор Манко: На питання, чи пов’язані між собою етика й естетика, є прямо протилежні відповіді. Наразі очевидно: у цьому дискурсі перевага віддається першій, а естетика займає підпорядковане місце. Подивимось, наскільки далеко зайде людство у цьому напрямку, коли толерантність чи політкоректність по відношенню до одних перетворюється на нетерпимість до інших, адже навіть найпрогресивніша ідея має здатність перетворюватись на свою протилежність. Чеченець з Москви, що обезголовив вчителя у передмісті Парижа, теж зробив це на захист політкоректності, як він її розумів. Сподіваюсь, що здоровий глузд переможе, і документальна фотографія залишиться з нами у першу чергу як естетичне явище.
Чи готова українська спільнота підхопити цей дискурс чи у нас більш спокійна аудиторія і ми можемо пережити ці часи без скандалів і втрат?
Катерина Радченко: Саме зараз ми не підхопимо цей дискурс, бо ми взагалі відстаємо на років 10-20 від міжнародного дискурсу. Тому нам це наразі не світить, а можливо, до моменту, коли ми до цього дійдемо, це вже і не буде актуальним. В нашому випадку все значно демократичніше, і саме тому наш «східний регіон» й приваблює фотографів з усього світу, які приїжджають до нас за документацією життя і реальності, бо тут це ще можливо.
Ігор Манко: Українцям спочатку не завадило би повчитись у цивілізованого світу і подивитись через цей фільтр на свої реалії, до прикладу, на ставлення до ромської спільноти, до іноземних студентів чи побутового антисемітизму. А вже потім думати, де знаходиться та межа між етикою та естетикою, до якої не варто наближатись.
Матеріал підготувала Марія Хрущак
Фото: Будівля Рейхстагу. Проект Христо і Жанни-Клод (1995). ©CC BY 3.0