Коли говорять про культуру, з чим зазвичай це слово асоціюється? Із закладами та інституціями, де проводять вишукане дозвілля та куди вчителька примусово організовувала екскурсії в школі. Або ж культура — це вміння поводитись пристойно, «не плеваться, не сморкаться, не чесать срамные места», як написано в одному домашньому пораднику, популярному у XVIII столітті. Або ж це середовище, соціально-психологічний клімат, ефір, яким ми оповиті й несвідомо користуємось його токсичною чи благодатною природою.
Які фільми допоможуть нам глибше зануритися в культуру, у світо- та саморозуміння, додадуть сміливості бути відповідальними і не боятися життя?
1 / «Мабуть, боги з’їхали з глузду» (1980), ПАР, Ботсвана
Культура та цивілізація — це два поняття, які описують стан розвитку та солідаризації колективу. Коли наприкінці XIX століття виникла ідея досліджувати тубільні племена, які проживали на колонізованих територіях Індонезії, Австралії, на Африканському континенті, британський дослідник Альфред Редкліф-Браун припускав, що племінне суспільство є значно простішим, ніж будь-яке цивілізоване європейське. Однак польові дослідження на Андаманських островах у Бенгальській затоці, потім в Австралії та Південній Африці переконали його у протилежному: тубільні племена зовсім не «примітивні», вони набагато ефективніше пристосовані до природнього середовища, ніж технічно оснащений британець. А їх світогляд семіотично насиченіший, колоритніший та емоційно багатший, ніж у самих дослідників. Отож, кожна спільнота має свою культуру, складну і неповторну. Тут недоречно говорити про «кращі» та «гірші» культури. Порівнянню піддаються цивілізації, бо вони типові, інституціалізовані, мілітаризовані, індустріалізовані, атомізовані й орієнтовані на комфорт.
Головний герой фільму — бушмен Хі — справді мешканець пустелі Калахарі. І якщо американські та австралійські актори грали за сценарієм, то Хі проживав події як реальні, кожен дубль був єдиним та унікальним. Саме тому кадрів за його участю було відзнято неймовірну кількість, а потім майстерно змонтовано матеріал. Під час зйомок оператор, фактично, перетворився на польового антрополога-дослідника.
2 / «Вавилон» (2006), Франція, США, Мексика
Оповідь фільму розгортається на ландшафтному тлі кількох країн: Марокко, США, Мексики та Японії. Американська подружня пара, переживаючи кризу стосунків, вдається до екстремального досвіду — купує туристичну подорож до екзотичного Марокко, аби побути лише вдвох і за кардинально інших обставин «перевідкрити» одне одного. Їх син та донька лишаються вдома з нянею-мексиканкою, котрій конче потрібно потрапити в цей час до Мексики на весілля доньки. Марокканські діти-пастухи, поцупивши у батька раритетну снайперську рушницю, вправляються у влучності, не передбачаючи, що неподалік пустельним шляхом їде автобус з американськими туристами… Японський контекст сюжету розкривається під час слідства: гвинтівку марокканцю подарував японський мисливець. Тут ми теж бачимо ситуацію зіткнення культур, їх семіотичної самозамкнутості й спричиненої таким непорозумінням небезпеки.
На чому тримається сюжет? Де тут ключовий герой? А це гвинтівка! Смертоносно-універсальний інструмент цивілізації, дієвий у будь-яких руках. Вона закручує у вир подій людей, які б інакше ніколи не зустрілися, навіть не помітили б існування одне одного, не здобули того життєвого досвіду, який робить їх іншими, переродженими наприкінці кіноісторії.
3 / «Гавано, я люблю тебе!» (2012), Іспанія, Франція
Майбутнє, в якому остаточно й безповоротно переможе глобалізація, за припущеннями футурологів, буде виглядати як мережа міст-мільйонників — комфортних, технологічних, самодостатніх, можливо, полілінгвальних, однак об’єднаних єдиною світовою мовою. Наукові інновації, культурні шедеври, креативні сервіси створюватимуться в полісах майбутнього. Люди будуть об’єднані міським патріотизмом і локальними ідентичностями… Чим далі, тим фантастичніше й нудніше, як на мене. Саме місту-емоції, а не місту-режиму присвячено цикл фільмів «Люблю тебе, Париж», «Люблю тебе, Нью-Йорк» і так далі. Але найбільше з-поміж цього ряду виокремлюється кіноальманах «Гавано, я люблю тебе». Міська спільнота кубинського міста пов’язана родинними й комерційними зв’язками, віруваннями й мріями. Клекотіння міського життя, часом злиденного, надривного, нестерпного, прикрашається імпульсивною барвистістю іберійського темпераменту. Такого точно не буде в футуристичних універсальних містах. Тому цінуймо, доки це можливо, міста історичні, міста-спільноти, міста-родини.
4 / «Опівночі в Парижі» (2011), США
У цьому фільмі теж відображено чар богемного міста, але не лише у вимірі просторових панорам, а й з урахуванням історичного амплуа Парижа. Геніальний Вуді Аллен ненав'язливо підводить до думки, що кожне покоління вважає «ідеальними часами» якийсь інший, але не теперішній період, не той, у якому йому судилося жити. Можливо, мріяти про недосяжне чи вже про минуле — ще одна базова потреба людини?
5 / «Геній та безумець» (2019), Ірландія
Кінострічка доводить тезу, що «мова має значення». Біографічна драма відображає політичні, академічні, творчо-психологічні перипетії процесу укладання Оксфордського словника англійської мови. Три чинники роблять будь-яку територію державою, зшиваючи намертво навіть етнічно розрізнені регіони — національне військо, національна валюта та стандартизована державна мова.
6 / «Жінка в золотому» (2015), Німеччина, Великобританія, США, Австрія
В культурології чітко розрізняють такі поняття, як «соціалізація» та «інкультурація». Обидва вони відображають процес пристосування до життя в колективі. Якщо соціалізуватись означає набувати навики безконфліктного проживання поряд з іншими — вивчивши мову, знаючи базові правові принципи, засади соціального дистанціювання тощо, то «інкультурація» — це жити «травмами», цінностями, мріями певної спільноти, тим, що складає її культурну пам’ять та духовність. Кінострічка відображає конфлікт між колективною пам’яттю австрійської національної спільноти та травматичною сімейною історією головної героїні — Марії Альтман, — родина котрої постраждала в часи Голокосту. Розмінною монетою між цінностями політичної доцільності та індивідуальної людської гідності стає шедевр Густава Клімта «Золота Адель».
7 / «Фенікс» (2014), Німеччина, Польща
Фільм про те, як формується культурна пам'ять та культурна травма. Головну героїню Неллі Ленц, колишню полонянку концтабору, забирає до Берліна її подруга Лєна. Вона, теж єврейка, перебувала під час жахів війни у безпечній Швейцарії, тому ставлення до дійсності у неї зовсім інше, ніж у Неллі. Все, на що сподівається жертва подій — повернути себе колишню, відшукати свого чоловіка, дарма, що він «здав» її гестапівцям, та знову жити, ніби нічого не сталося. Неллі не має ані образ, ані намірів помсти чи публічних викриттів. Лєна ж прагне справедливості, суду, покарання винних. Власне, це лейтмотив того, чим є пам’ять Голокосту зараз: пам’ятати — обов’язок тих, хто особисто не бачив горнила смерті, хто має сили шукати справедливості. Натомість для учасників травматичних подій амнезія часом є рятівною необхідністю та привілеєм.
8 / «Гуд бай, Ленін» (2003), Німеччина
Тут теж йдеться про поколіннєву травму, коли карколомні історичні події, як падіння Берлінської стіни, назавжди зачиняють двері у непросте минуле. Для молодшого покоління це відкриває вікно нових можливостей, його п’янить передчуття чогось незвіданого й кращого попереду. А як бути поколінню, котре не підготовлене до чудового нового світу, пристосувавшись жити в авторитарній політичній клітці?
В цьому тематичному ряду варто розташувати ще один фільм про радянське задзеркалля післявоєнної Німеччини — «Життя інших» (2006): про репресивну систему, паростки людяності й щирих почуттів, врешті про люстрацію й про те, що прийняти справедливий вирок — це велика мужність і єдиний можливий шлях повернути самоповагу.
9 і 10 / «Тренер Картер» (2005), США; «Судити по совісті» (2019), США
Культура не вичерпується глибиною культурно-історичної пам’яті, прогресивністю мистецьких інституцій, прибутковістю національних креативних індустрій. Культура — це також середовище взаємодовіри, справедливості й наочної результативності спільних зусиль. Аби людина поважала себе, їй хтось спершу має вказати на те, що вона гідна цієї поваги. Тому два останні фільми — про школу, великих наставників, для котрих їх професія — це місія творення середовища людяності. Також тут йдеться про судочинство, коли воно виступає інструментом невідчужуваності цього базового ресурсу соціального благополуччя — людської гідності.
Читайте також наше інтерв'ю з Ларисою Осадчею «Індустріалізм навчив нас жити так, ніби кінця ніколи не буде» та лонгрід «Коли людина була ідеальною? Історія крізь оптику екзистенціалів».
Головна світлина: кадр із фільму «Гавано, я люблю тебе!» (2012)