Лекторка Культурного Проекту та літературознавиця Галина Глодзь підібрала 4 рукописні ілюстрації, які розповідають нам про середньовічний побут, аби ви могли глибше зануритись у тему і уявити собі життя людей того часу.
1 / Щасливі голі люди
На мініатюрі з англійського часослова XIV століття ангел трусить пальцем на трьох коронованих чоловіків, які сплять в одному ліжку, — але не тому, що бачить у їхній поведінці щось негоже. Дія відбувається в Ізраїлі на світанку нашої ери, чоловіки — це мудреці зі Сходу, яких яскрава зірка привела до місця народження Ісуса, а місія ангела полягає в тому, щоби попередити їх про підступні плани царя Ірода.
Утім, побутові деталі мініатюри походять не з біблійних часів, а з епохи, знайомої художникові. Хоча корони на ілюстрації насамперед покликані підказати читачеві, кого саме він бачить, вони ще й віддзеркалюють реальність: звичай спати голими, але в головних уборах, був доволі поширений у середньовічній Європі. До нас дійшло чимало зображень, на яких люди лежать у ліжках саме так — із голим торсом і замотаною в щось на кшталт тюрбану головою.
Брак приватності теж був характерний для середніх віків. На відміну від нас, сучасних, середньовічні люди не вважали спальню дуже особистим простором. Діти спали в одній кімнаті (а часто в одному ліжку) з батьками, слуги — з господарями. Тим більше треба було ділитися спальними місцями в заїжджих дворах. Принаймні трьом мудрецям пощастило з подушкою — ще в XVII столітті мандрівники, які подорожували Європою, часом нарікали, що постіль і подушки доводиться возити з собою, бо їх пропонують не в усіх заїздах.
2 / Чисті руки й чиста совість
Весільні декорації на мініатюрі з «Історії Олів’є Кастильського» сьогодні здаються підозріло скромними. Хоча столи й накриті гарними вишиваними скатертинами, посуду на них стоїть зовсім небагато. Та для середньовічних бенкетів це були звичайні умови: гості не отримували індивідуального столового приладдя. Найнеобхіднішу для трапези річ — ніж — кожен приносив із собою, а от келихом доводилося ділитись із сусідами. Роль окремих тарілок іноді відігравали скибки твердого хліба (після бенкету їх часто віддавали як милостиню) або дерев’яні дощечки, та звичайною практикою було відрізати чи відщипувати пальцями шматки страви із загальної миски. Тому на чистоту рук і облич під час застілля звертали багато уваги.
На першому плані мініатюри, ліворуч від столу з молодятами, — процесія слуг; більшість із них несе тарелі зі стравами, та першим іде юнак, у якого через плече перекинутий рушник, а в долонях — посудина для води. Саме над нею гості мають помити руки, перш ніж узятися за їжу. Але на цьому правила ввічливості й чистоти не закінчуються.
У XІІІ столітті Роберт Гросетест, єпископ і філософ, написав виховну поему для дітей, у якій зібрав найважливіші вимоги застільного етикету. Сідати за стіл належить із підрізаними й почищеними нігтями, а перед трапезою і після неї треба мити руки. Ложку й ніж не можна залишати в мисці зі стравою, а перед тим як пити з келиха, потрібно витерти губи. Неввічливо передавати келих брудною рукою, колупатися ножем у зубах, брати до рук шматок їжі, якого не збираєшся споживати, чи говорити з повним ротом.
Можна не сумніватися, що зображеним на ілюстрації песикам перепадали ласі шматочки зі столів. А от гладити тварин під час застілля вважали поганою звичкою — бо, знову ж, не годиться псувати сусідам задоволення від страви своїми брудними руками.
3 / Куточок бібліофіла
Як видно з мініатюри XIV століття, середньовічні бібліотеки відрізнялися від сучасних не тільки тим, що книжки в них зберігалися рукописні, зшиті з пергаментних аркушів і оправлені в дерево або шкіру (у зовсім особливих випадках — скажімо, коли треба було зробити комусь королівський подарунок, — палітурку виготовляли зі слонової шкіри чи коштовних металів, прикрашених каменями). Навіть на полицях книжки були розташовані по-іншому: вони або стояли «обличчям», або лежали стосиком одна на одній.
Річ у тім, що звичай вказувати назви й авторів на корінцях поширився тільки з появою друкарства, а доти читачі або зовсім обходилися без розпізнавальних знаків, розрізняючи книжки за розміром і виглядом оправи, або чіпляли шматочки пергаменту з назвою на передній бік палітурки, або — у пізньому середньовіччі — писали чи малювали щось на зрізах книжкового блоку. Часто книжки зберігали взагалі не на полицях, а в скринях, і тоді було байдуже, з якого саме боку вони підписані (і чи підписані взагалі).
Для середньовічних читачів звичною річчю було працювати з кількома текстами одночасно, зазираючи то в одну книжку, то в іншу; мабуть, вони зрозуміли б постмодерну ідею гіпертексту чи принаймні нашу схильність одночасно тримати відкритими по кілька браузерних вкладок. Щоправда, книжки займають значно більше місця, ніж вкладки у браузері, тому в бібліотеках, якими справді активно послуговувалися, звичні були книжкові каруселі — спеціальні обертові столики, часом на кілька поверхів, на яких можна було залишити розгорнуті томи й легко повертати до себе той, що потрібен саме зараз.
4 / Що у крові моїй?
На ілюстрації до трактату «Про догляд за тілом» зображені двоє чоловіків, один із яких, на перший погляд, допомагає іншому накласти на себе руки. Та насправді процедура кровопускання, тут показана, має на меті зовсім протилежне: додати пацієнтові життєвих сил. Вважали, що вона «прочищає розум, посилює пам’ять, промиває нутрощі, загострює слух, спиняє сльози, покращує травлення, робить голос мелодійнішим, розганяє сонливість, відганяє тривожність, живить кров і виводить із неї отруйні речовини, робить сечу чистою і прозорою».
Середньовічна медицина спиралася на античну теорію чотирьох гуморів — рідин, від балансу яких в організмі залежить самопочуття й навіть характер людини: крові, флегми, чорної жовчі й жовтої жовчі (від цієї теорії відмовились аж після XVII століття, але навіть сьогодні можна знайти її відлуння в типології темпераментів). Порушення пропорцій цих рідин вважали причиною численних недуг. Щоб відновити гармонію, використовували не тільки кровопускання, а й клізми, сечогінні, потогінні та блювотні засоби. Щоправда, мало хто міг собі дозволити послуги медика з університетською освітою. Тож люди здебільшого користувалися домашніми (і перевіреними на практиці) рецептами, зверталися до місцевих знахарок або, якщо потрібне було кровопускання чи видалення зуба, ішли до цирульників, які мали достатньо гострі інструменти.
Власне, складно визначити, хто саме зображений на мініатюрі — лікар чи цирульник. Та якщо треба було точно показати, що йдеться про кваліфікованого медика, середньовічні художники послуговувалися дуже зрозумілим символом: колбою з сечею. Адже до винайдення пристроїв, які дають змогу зазирнути всередину пацієнта без особливої шкоди для нього, вимірювання пульсу й дослідження сечі були найпоширенішими способами діагностики.
Текст підготувала Галина Глодзь
Головна світлина: «Книга Александрових завоювань», XV ст. (Petit Palais LDUT456, f. 86v)