Олександр Гнилицький: живописець, медіахудожник
Один з тих художників, які щоразу перед чистим полотном запитують себе: «навіщо і кому це потрібно?» «Пошук сюжетів пов’язаний для художника, перш за все, з пошуком внутрішнього дозволу зайнятись живописом:
— Предметик, предметик, можна я тебе намалюю?
— А навіщо, я некрасивий.
— Ні, ти сам не знаєш, який ти красивий і потрібний» — писав Гнилицький в тексті до однієї своєї виставки. Також він вважав, що картина має бути просто красивою — як блондинка, але вона, як справжня блондинка, «вічно страждає проблемою бути не тільки красивою, але ще й розумною». І йому вдавалось знаходити цю золоту середину між «красивим» попартом та «розумним» концептуалізмом.
Для сучасного художника, який досліджує життя у всіх його тривіальних проявах, приводом для створення роботи може стати будь що: біжутерія на столі, змішувач води, на поверхні якого відображаються люди, лікарняна тумба, відображення кімнати у дзеркалі — ті дрібниці, в яких, насправді, найбільше життя і тих моментів, які назавжди фіксує наша пам’ять. Патьоки, наче це акварелі, особливе світло, змішування методики попарту і реалізму гіпнотизують погляд глядача. Живопис Гнилицького фотограф Сергій Братков назвав «свіжим подихом» в українському мистецтві.
2009 року картини Гнилицького потрапили на дві «етапні» виставки — «Українська Нова хвиля. Мистецтво другої половини 1980-х початку 1990-х років» у Національному художньому музеї України та «Рудий ліс» у PinchukArtCentre. Перша перегорнула сторінку 90-х і музеєфікувала те, що потрібно було відділити від процесу актуального. Виставка в центрі Пінчука також увійде в історію: саме тут ми прощались з Олександром Гнилицьким — художником, на картинах якого зчитується уся наша картина світу 90-х.
Картина має бути просто красивою — як блондинка, але вона, як справжня блондинка, «вічно страждає проблемою бути не тільки красивою, але ще й розумною»
Довідка:
Народився в Харкові в 1961 році. Закінчив Харківське державне художнє училище і Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Наприкінці 1980-х був активним учасником київського артсквоту «Паризька Комуна». Один із лідерів революційної течії українського сучасного мистецтва, т. зв. «Нової хвилі» (1990-ті рр). Працював у живописних жанрах трансавангарду та гіперреалізму. У 1996 році разом із художницею Лесею Заяць заснував громадську організацію та мистецьке угруповання «Інституція нестабільних думок», в межах якої «освоював» нові для українського мистецтва медіа — відео, інсталяцію, перформанс тощо. Представляв Україну на 52-й Венеціанській Бієнале. В 2011 році з нагоди 50-річчя з дня народження Олександра Гнилицького Національний художній музей України присвятив художнику меморіальну виставку — «Гнилицький. Cadavre exquis».
Борис Михайлов: художник, фотограф
Один з найпровокативніших та найвідоміших у світі фотографів пострадянського простору. Саме радянська реальність пронизує його фотографічний світ і завдяки його творам світ дізнався про те, яким було життя у «совку». У 1970-х, працюючи інженером на заводі, знімав соціальні сюжети та оголену натуру, за що його і звільнили. Винайшов власну методу колажування — «бутерброди» (накладання двох кадрів один на один), в якій працював близько 15 років. Завдяки Михайлову в мистецтвознавстві з’явився термін «харківська школа фотографії». В кінці 90-х переїхав до Берліну, де швидко став відомим і важливим митцем — коли Михайлову виповнилось 70-ть, його удостоїли звання академіка візуальних мистецтв Німеччини.
Борис Михайлов — майстер фотосерій, адже, на його думку, саме серії, а не окрема світлина, дають відчуття справжнього життя. «Найважливіше — знайти ту реальність, яка зараз важлива. Вона страшна, так… Років десять я максимально займався реальністю, шукав відповідь на запитання — от що вона таке? що мене оточує? що в даний момент відбувається тут?» — розповідав Михайлов в інтерв'ю. Так, останні років 20-ть фотографічні напрямки на першому місці у мистецтві. В епоху комп'ютера і цифри ключовим є пошук «реальності» та «правдивого зображення», але ми прийшли до того, що правд виявилось багато і комп'ютер може їх змінювати. Михайлов продовжує шукати кадри, в яких мистецтво фотографії відповідає реальності і вловлювати те відчуття, яке ми отримуємо від місця і людей і нашої взаємодії з ними.
Років десять я максимально займався реальністю, шукав відповідь на запитання — от що вона таке?
Довідка:
Народився у 1938 року в Харкові. Закінчив Московське вище художньо-промислове училище імені Строганова. Єдиний українець, вшанований премією Фонду Хассельблад (Швеція) — «нобелівською премією у світі фотомистецтва», яку отримав у 2000 році; в 2012-му став лауреатом міжнародної фотопремії «Спектрум» (Німеччина). Альбом Михайлова «Незакінчена дисертація» (1998) входить до десятки найкращих фотокниг сучасності. Борис Михайлов — запрошений професор Гарвардського університету (США), Член Академії Візуальних Мистецтв у Берліні з 2008-го. Був у складі 8 художників, які представляли Україну на 52-й Бієнале у Венеції, також представляв нашу країну на 53-й та 54-й Венеційській Бієнале. У 2011 році персональна виставка Михайлова — «Історія хвороби» — відбулася у Музеї сучасного мистецтва Нью-Йорка (МоМА). Його твори — в колекції PinchukArtCenter (Київ), Музеї Метрополітена (Нью-Йорк), Музеї сучасного мистецтва Нью-Йорка, Пінакотеці Модерна (Мюнхен), Музеї Вікторії та Альберта (Лондон).
Сергій Братков: художник, фотограф, перформер
Сергій Братков — вагома фігура світового мистецтва, і не тільки у фотографії: з пострадянського простору ретроспективи за кордоном були тільки в Кабакова та у Браткова. Його називають жорстким та ексцентричним портретистом нашої реальності. Але в його роботах завжди присутній гумор та іронія. У 1980-х почав експериментувати зі зйомкою, робити колажі та об’єкти. З 1988 до 1993 року був у складі групи художників «Літера А»: писав напівфігуративний живопис, виставлявся в групових виставках в Україні та Німеччині. У 90-х був у складі «Групи швидкого реагування» спільно з Борисом Михайловим, Вікторією Михайловою та Сергієм Солонським — створювали провокативні акції, перформанси та проводили виставки.
У своїх творах досліджує соціальну реальність, проблеми суспільства, а також фіксує «народний кітч — безглуздий колаж повсякдення, характерний для всього пострадянського суспільства». Переконаний, що кожен художник, кожен раз, кожною своєю виставкою повинен підтверджувати, що він зробив щось нове і що мистецтво завжди повинно бути пам’ятником свого часу.
Народний кітч — безглуздий колаж повсякдення, характерний для всього пострадянського суспільства
Довідка:
Народився у Харкові в 1960 році. Там закінчив Художню школу ім. Рєпіна та Політехнічну академію. Учасник багатьох престижних міжнародних виставок — його експерименти з межами дозволеного завжди викликають інтригу. Неодноразово був учасником Венеційських бієнале (2003, 2005, 2007), Сан-Паулу (2002), Маніфести (2004). У 2008 році пройшла його ретроспективна выставка в Winterthur Fotomuseum (Швейцария). Єдиний наш художник, у якого пройшли виставки у трьох світових музеях і єдиний український художник, представлений в коллекції Фонда Франсуа Піно. Працює в техніці фото, відео, скульптури та перформансу.
Марія Хрущак
Головна світлина: Олександр Гнилицький. Банки. Живопис. 2007. 150х180