Пропонуємо пригадати, коли виникла історія «сучасної людини» і з яких викликів почалась її мандрівка у самоаналіз та критичне мислення.
Доменіко Гірландайо. Захарія в храмі (деталь): Марсіліо Фічіно, Крістофоро Ландіно, Анджело Поліціано та Деметріос Халкондилес. Фреска. Санта-Марія-Новелла, Капела-Торнабуоні, Флоренція, Італія. 1486-1490
Деякі речі здаються нам настільки очевидними, що важко уявити, як може бути інакше. Тим більше, якщо це стосується нас самих. Ренесанс у науковому дискурсі прийнято вважати часом народження сучасної людини — чи це так? І чим ми відрізняємось від людей того часу?
У психології розрізняють три поняття: індивід, особистість і індивідуальність:
індивід позначає людину як окрему біологічну істоту;
особистість формується в процесі соціалізації, це роль людини у суспільстві;
індивідуальність передбачає високий рівень самосвідомості, рефлексивності, здатність до самоідентифікації та самовизначення незалежно від суспільства.
Саме здатність до буття «індивідуальністю» вирізняє сучасну людину. Коли ж це стало можливим? Більшість людей епохи Відродження були тісно включені в систему сталих суспільних зв’язків і ідентифікували себе у межах певних груп: «я ремісник», «я католик» тощо. Людська особистість не розглядалась як щось відмежоване і стале.
Вільний вибір людини диктує, ким вона буде — і вона здатна практично на все
Один з перших гуманістів Джованні Піко делла Мірандола відводив людині особливе місце у всесвіті, виходячи з того, що у неї немає природного призначення, вона «неспеціалізована істота». Вільний вибір людини диктує, ким вона буде — і вона здатна практично на все. Це можна розглядати як теоретичне обґрунтування концепції «універсальної людини», особистості, різнобічно розвиненої й успішної у всіляких галузях науки та мистецтва, активної політично. Проте «універсальна людина» — це суспільний ідеал, взірець для наслідування, такий собі супергерой епохи Відродження. Він передбачає не розвиток власного «я», а якомога більшу відповідність вже наявному ідеалу. «Універсальна людина» — принципово повторювана та типова.
Доменіко Гірландайо. Каплиця Торнабуоні, фрагмент. Друга половина XV століття
Автор знаменитих «Проб» Мішель Монтень виявляє здатність до самоаналізу та критичного осмислення суспільного життя. Проте його текст — данина притаманній Ренесансу театральній само-репрезентації. Його мета — не самопізнання, а вплив на аудиторію. Монтень критикує суспільство, проте вважає, що поширеність звичаю автоматично перетворює його на закон, а найпопулярніший спосіб життя і є найпрекрасніший. Монтень намагається визначити, хто він, але відповіді «я філософ», «я батько», «я чоловік» не виявляють, а приховують індивідуальність, в основі якої лежить здатність сказати «я — це я».
Монтень критикує суспільство, проте вважає, що поширеність звичаю автоматично перетворює його на закон
Попри виразний антигуманізм, вчення Мартіна Лютера є кроком уперед. Він відриває людину від соціуму і залишає наодинці з богом. Спільнота тепер не має слова у спасінні, за свої вчинки та віру відповідальна сама людина. Вона має пильно стежити за своєю душею, щоб не допустити гріха. Саме у вченні Лютера вкорінюються самотність, відірваність від інших сучасної людини — але і звичка до самоаналізу, усвідомлення цінності свободи самовираження і самодостатність.
В повній мірі, всі ці тенденції розвинуться лише з початком індустріалізації та розпаду традиційних спільнот. Саме на початку XIX століття відбувається «народження» сучасної людини. Історики того часу, які і запропонували вперше концепцію ренесансного «гуманістичного індивідуалізму», просто перенесли на епоху Відродження елементи власної картини світу. Ренесанс знав особистість, проте не індивідуальність. Ми багато чим зобов’язані тодішній культурі, але дивимось на неї зовсім іншими очима, аніж її творці.
Марія Хрущак