У картини неймовірна історія: по-перше, це дебют композитора, по друге, після завершення роботи над стрічкою в 2018 році автора не стало, йому був 51 рік. Прем’єра фільму відбулась лише цьогоріч на 70-му Берлінському кінофестивалі, слідом була представлена на 49-му Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість», що особливо приємно.
Коротко про Йоханнссона. Попмінімаліст, якого ми добре знаємо як автора музики до фільмів Дені Вільньова — «режисера десятиліття» за версією Голлівудської асоціації кінокритиків та номінанта на Оскар. Також музика ісландця звучить у «Менді» та «Всесвіті Стівена Гокінга», і саме за цю картину він отримав у 2014-му «Золотий Глобус». 2006 року випустив знаменитий альбом ‘IBM 1401, A User’s Manual’, я якому звучить електромагнітне випромінювання перших примітивних комп’ютерів IBM, переведених у діапазон, який може почути людина. Про цей твір писали, що Йоханнссон довів усьому світу: за допомогою комп'ютера «людина може змоделювати абсолютно все, навіть людську душу».
«Останні та перші люди» (оригінальна назва — ‘A Story of the Near and Far Future’). Тут коротко — аж ніяк. Це екранізація однойменного науково-фантастичного роману 1930 року Олафа Стейплдона — наймонументальнішої з колись написаних парадоксальних «історій майбутнього» людства. У книзі Стейплдон досліджує появу і зникнення 18 різних видів гомосапієнсів впродовж наступних двох мільярдів років, в процесі вимушеної міграції на Венеру і Нептун.
Озвучує перехід пари мільярдів років та послання від людей майбутнього до людей сучасних — прекрасна Тільда Свінтон, яка просто загіпнотизовує і повністю затягує у холодну красу фільму відстороненим беземоційним голосом. І, що найбільш несподівано, в кадрі ви не побачите жодної живої істоти. І навіть не мрійте про екшн — йдеться про мінімалізм-мінімалізм: дивні бетонні споруди (усі об’єкти в кадрі — радянська бетонна пластика часів Югославії), безлюдні пейзажі, іноді пульсує зелена крапка як візуалізація сигналу із далекого майбутнього.
Критики назвали фільм «відеоесеєм під ембієнт», «нічого особливого», та й сам Йохан спершу не претендував на статус стрічки — це був мультимедійний перформанс, який у 2017-му представили на Манчестерському фестивалі в супроводі симфонічного оркестру. Зняли його на 16-міліметрову ч/б плівку на території колишньої Югославії, монтували вже після смерті автора в Будапешті, техніку везли на Балкани з Мюнхену, дознімали матеріали в Берліні та Лос-Анджелесі, звук писали в Шотландії та Лондоні. Була б можливість залучити марсіан чи ще когось поблизу із Сонячної системи — не сумніваюсь, що Йоханнссон домовився б і про міжпланетну копродукцію.
Автор тексту, Олаф Стейплдон, це окрема історія. Один із основоположників сучасної наукової фантастики. Англійський філософ, педагог та письменник, на рахунку якого 9 романів. На жаль, поки перекладів його творів українською немає. Візіонерський роман «Останні та перші люди» датується 1930 роком і критики говорили про цей твір як лякаючу реакцію на ідеї фашизму, які набирали тоді сили та популярності. Ідеї Стейплдона вплинули на творчість багатьох західноєвропейських письменників-фантастів, серед них — Станіслав Лем, Доріс Лессінг, Браєн В. Олдіс, Наомі Мітченсон та інші. Герберт Веллс включив декілька гіпотез британця у свій сценарій до картини «Образ прийдешнього» (1936). Джеймс Бліш у серіалі «Зоряний шлях» назвав космічний корабель на честь Стейплдона.
Щодо сучасної науки: книгою «Творець зірок» Стейплдона надихався відомий американський астрофізик Грегорі Матлофф: «Я вирішив дослідити можливість обґрунтування основної метафізики книги, тобто можливості того, що Всесвіт має своєрідну свідомість і що рух зірок частково диктується їх власною волею». У своїй науковій роботі вчений передбачає, що Всесвіт — це гігантський організм, що має свідомість, а розум є фундаментальною властивістю матерії у фізичному Всесвіті і існує у всіх її формах.
Так от, найголовніше. Тобто, про послання зі страшно далекого майбутнього. Через два мільярди років людська раса опиняється на межі Сонячної системи та ось-ось загине. Майже все, що залишилося у світі — це гігантські фантастичні монументи, за допомогою яких цивілізація передає у Всесвіт свої послання. Кінець швидко і все, що можуть люди майбутнього — це посилати у космос клітини життя (саме з таких, ймовірно, і почалось життя на нашій планеті).
Нові підвиди людей, які щоразу перевершують в своїх вищих точках попередників, називають себе за порядковими номерами — від Перших, нас сьогоднішніх, до Вісімнадцятих, останніх. Саме вони навчились контактувати із предками — транслювати їм свої думки.
Тільда коротко переповідає, як перероджувались різні цивілізації, як люди були змушені шукати нові планети для життя, як вистигало Сонце, як люди опинились на Нептуні, але кінець врешті-решт наздогнав людей — у вигляді Наднової, яка от-от зіштовхнеться із Сонцем.
«Останні та перші люди» — не виключено, найвражаюча наукова кінофантастика в історії. І не тільки тому, що логічно та обґрунтовано розгортає історію людства до його завершення. Трагедія Стейплдона оптимістична — попереду у нас ще дуже багато часу на осмислення послань із майбутнього, аби уникнути тих помилок, які хоч трохи можуть змінити майбутнє на краще.
Доречі, не обійшлось у майбутньому без Геґеля: стейплдонівська історична концепція заснована на діалектиці — «Все скінченне, замість того, щоб бути міцним і кінечним, навпаки, мінливе і минуще».
У фіналі роману Стейплдона більше світла та надії, аніж темряви і розпачу: Вісімнадцяті люди дивляться в обличчя смерті з благоговінням і спокоєм, вони продовжують збиратись разом та розпилюють Всесвітом вірус життя, який може прорости десь в далеких галактиках, але про нас це життя вже нічого не дізнається. Думаю, у масштабах Олафа Стейплдона і його мільярдів років майбутньої історії — це гепіенд, бо ключовою фразою є «життя буде», а вже у якій формі — не так важливо.
Дякуємо кінокомпанії KyivMusicFilm за надані матеріали про кінокартину.
Головна фото: www.shutterstock.com