Любко Дереш, письменник:
В кожному суспільстві є постаті-хранителі, люди, які не просто відстоюють свою власну позицію, а оберігають певні норми і цінності. З цими цінностями можна сперечатися, але, думаю, кожен погодиться — без таких людей-хранителів різноманіття культурного дискурсу починає різко звужуватися. Для мене Оксана Стефанівна Забужко — це, в першу чергу, хранителька певних естетичних, інтелектуальних цінностей, повʼязаних з класичним європейським доробком — умовним (не буквальним блумівським) «західним каноном», за яким тебе будуть впізнавати в інтелектуальних колах Європи і США, а ти, у свою чергу, будеш сприймати їх за «своїх».
Оксана Стефанівна належить до покоління людей великого західного інтертексту, людей-палімпсестів, котрі живуть і дихають одразу всією товщею західної «високої» культури. На наше щастя, пані Забужко — одна з тих, хто приносить це дихання в українську культуру і, зокрема, в українську прозу і есеїстику. Великий здобуток Оксани Стефанівни — це інтродукція українського читача до цієї традиції міжтекстового діалогу західних авторів різних країн та епох, до великих культурних символів нашого часу.
Павло Коробчук, поет, публіцист:
Оксана Забужко — приклад нестримного і невпинного інтелектуального процесу, постать, яка живе у понад чотирьох вимірах — вона освоїла філігранний, точний спосіб осмислення навколишніх тригерів і дискурсів, аналізу наслідків і причин гострих соціальних, історичних, культурних контекстів. Її рентгеноподібні тексти, стиль письма, конструювання сутностей — це робота відразу і вглиб, і вшир, і у високість, і в обидва часи від зараз. До того ж, вона вміє бути тонкою — колись мене пройняв її твір «Казка про калинову сопілку».
Оксана Забужко витає над суспільством і вряди-годи спускається до нас, простолюдинів, і роздає читачам пригорщі одкровень, нам, юним пасинкам літератури — роздає цукерки творчості, спраглим інтелігентам — інтелектуальний рафінад, а політикам — люлєй. А вічності вона нагадує, що без таких письменниць сама вічність нікому не буде потрібна. Щиро вітаю Оксану з днем народження!
... вона освоїла філігранний, точний спосіб осмислення навколишніх тригерів і дискурсів, аналізу наслідків і причин гострих соціальних, історичних, культурних контекстів
Дмитро Лазуткін, поет, телеведучий:
Моє знайомство з творчістю Оксани Стефанівни розпочалося з віршів. А саме зі збірки «Диригент останньої свічки», яку я придбав у десятому класі в легендарній книгарні «Поезія» на Майдані Незалежності. Тоді я також купив (але вже в іншому магазині) пляшку пива, кілька сигарет і на одному подиху подужав їх — разом з книгою — на лавці в парку. Вдома зачитав ці поезії до дірок.
Забужко здавалася мені тоді — складною, емоційною і дивовижною. Таке ж саме враження Оксана Стефанівна справила на мене й під час особистого знайомства. Я люблю її не лише читати, а й слухати, вона блискуча полемістка. Пригадую, як під час спільної подорожі на один з літературних фестивалів я постійно ставив їй провокативні запитання або висловлював небеззаперечні тези — аби лише трохи подискутувати з нею і потай насолодитися її вмінням розкласти все по полицях…
Забужко — сильна, стильна, надзвичайно талановита і ерудована. У неї бездоганний смак.
Окремо я вдячний їй за проєкт присвячений Революції Гідності «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву» — це дуже потужна і чесна книга.
Ілля Стронґовський, співзасновник видавництва «Видавництво»:
Для нас, молодих літераторів початку 2000-х образ Оксани Стефанівни завжди був десь у червоному кутку, частково святий лик під рушником, частково червоний квиток-перепустка у великий і незнаний світ української літератури для дорослих — на противагу тим творчим локальним жаб’ятникам, у яких тусили ми. В цьому дорослому світі книжки були товстими, у твердій оправі і виданими справжніми столичними видавництвами. Про такі нам, у кращому разі авторам тонких самвидавних брошурок тільки мріялося. В тих книжках ми дізнавалися про існування цілих покладів незнаних нам українських слів і метафор, а часто для розуміння прочитаного доводилося шукати додаткові томи й полиці. І, звісно, в тому дорослому літературному пантеоні Оксана Стефанівна була єдиним мужчиною в українському письменстві.
Про зустрічі з О.З. наживо я згадую два епізоди: як на святкуванні скількись-там річчя видавництва «Факт»: навколо численні автори видавництва, напої, розмови, нечисельний молодняк гуртується, побоюючись старших і я серед них, поняття не маючи, що до мого поетичного дебюту О. З. мала прямий стосунок. І отам уперше мав із нею small talk і за лічені хвилини усвідомив, що інтелекту для продовження цієї геть необов’язкової розмови мені уже не вистачає, вражала жвавість розуму і швидкість, з якою вона ненав’язливо загнала мене в глухий кут. Ретирувався я доволі швидко з чітким усвідомленням, що наступного разу я підтягнуся, щоби розмова протривала довше.
А другий випадок, це коли пізніше, на один із Форумів Видавців, я спеціяльно привіз під автограф раритетне перше видання «Польових досліджень» — трохи пошарпаний, але дбайливо підклеєний пейпербек і Оксана Стефанівна, що мала автограф-сесію геть иншої своєї книжки на хвильку підвисла, заскочена, підписала і поцікавилася, де б могла і собі набути. І тоді до розмови я уже був готовий.