Любов є ситуацією найвідвертішої взаємності та вразливості. За своєю суттю це неповторний, ні з чим незрівнянний життєвий досвід. Разом з тим, таким бажаним цей досвід став лише для сучасної людини.
Жертовні смерті, які, на жаль, приносить війна, вимагають від живих памʼятати й надалі існувати гідно. Саме жертовність смерті гуманізує людське життя. Тому наша визвольна війна має бути увіковічена просторово – створенням Національного героїчного пантеону чи Національного військового некрополю. Це візуально демонструє ціну перемоги, масштаби втрат, зобовʼязує живих цінувати, те, що вони мають.
Як будь-який екзистенціал, влада має бути осмисленою, тільки тоді її контролюємо ми – у своїй країні, у своєму житті, на своїх робочих місцях, а не вона нас.
Гра є справедливою, бо навіть при усвідомленні вихідних умов – простору, часу, ресурсів, трофею, правил взаємодії, важко передбачити переможця. Учасники тут мають однаковий шанс стати тріумфаторами. Тому коли нам доводиться стикатися із ситуацією крайньої невизначеності, великої відповідальності, масштабних наслідків – ми шукаємо рішення, інсценізуючи гру.
Лариса Осадяча, кандидатка філософських наук, доцент, професорка кафедри культурології та міжкультурних комунікацій Національної академії керівних кадрів культури та мистецтв, Експертка Українського культурного фонду (сектор «культурна спадщина»)