Пропонуємо до вашої уваги фрагмент вступного слова авторки, яке чудово пояснює вагомість та актуальність візуального у нашому житті та необхідність його вивчення та розуміння. На величезній кількості прикладів — від Бейонсе і Jay-Z у Луврі до перших зображень чорної діри — мистецтвознавиця розмірковує над тим, як ми взаємодіємо із зображеннями і піддаємося маніпуляціям, як ми дивимось і що ми бачимо, а також — як збудувати кращу візуальну культуру.
У сучасній комерційній культурі блакитний асоціюється з хлопчиками й чоловічою енергією, а рожевий — з дівчатками й усім жіночим. Молоді батьки мають негайно дійти сімейного рішення: капітулювати і прийняти ці традиційні гендерно-диференційовані візуальні схеми чи триматися подалі від них і обирати начебто гендерно-нейтральні кольори, як-от зелений і жовтий? А що робити, якщо друзі чи родичі подарують дитині гендерно-визначений одяг, іграшки чи картини на стіну? Раптом дитина образиться, раптом це підірве її самооцінку, а може, безглуздий подарунок загубиться й швидко забудеться? Звісно, у батьків на голові ще ціла купа нагальніших проблем, але ж ідеться про розвиток їхньої дитини, про її ідентичність і щастя. Через ці критичні питання батьки страждають. Візуальна культура — легковажна, тривіальна, поблажлива, ба навіть довільна — раптом змінює життя, травмує, стає жорстокою і смертельно небезпечною.
Оптимісти думають, що візуальна культура — це можливість наповнювати світ хорошими ідеями і творчістю, а ще стримувати антисоціальну поведінку
Дитина росте, стає дошкільням, далі підлітковий вік — і кожен етап дорослішання супроводжується певним кольором і дизайном, зміною візуального середовища. Старші діти «виростають» із пастельних кольорів і переходять до наступного етапу — кольорів основних. Проте чому? Хто вигадав ці візуальні правила? У якому віці дитина «доростає» до темно-синього чи каштанового? Яке підґрунтя такого переходу і звідки татові чи мамі знати, коли настав час переходити? Чи в них немає важливіших клопотів? Так само немовлят не вдягають у все чорне, не вкладають спати в чорну колиску і не загортають у чорну ковдрочку. У західних культурах це здається зловісним — забагато асоціацій зі смертю, темрявою й іншими, нібито недитячими явищами.
У припущень про роль візуальної культури в розвитку дитини хитке наукове підґрунтя, але однаково батьки витрачають — і завжди витрачали — купу часу, грошей, зусиль та емоцій на те, щоб створити ідеальне візуальне середовище, у якому діти виростуть такими, якими тато з мамою хочуть їх бачити. Батьки дуже цим переймаються, бо, очевидно, покладають великі сподівання на візуальне і водночас бояться його впливу. Люди постійно використовують візуальні об’єкти, щоб впливати на інших, оповідати, приховувати й розкривати. Середовище, у якому живе дитина, вибудувано так, щоб показувати батьківські цінності і віддзеркалювати їхні ідентичності. Так само загальна візуальна культура вибудовується так, щоб досягнути бажаних цілей.Тут забагато дієслів у пасивному стані. Хто ж саме вибудовує ту «загальну візуальну культуру» і що то за бажані цілі?
Довкола нас вихором кружляють візуальні образи. Одні бажані, більшість непрохані. Усі ці візуальні об’єкти, все, що їх доповнює, і все, чого бракує, створює візуальне середовище, де всі деталі, які ми бачимо (кольори, тварини, місяць, хмарочоси, знаки «Стоп», політичні листівки, Кім Кардаш’ян-Вест) стають (1) виразними, (2) асимільованими, нормалізованими й очевидними, а також (3) локалізо-
ваними й доступними. Як це відбувається і як ми живемо й рухаємося в наших візуальних середовищах? Як ми стикаємося з «новими» об’єктами і як впроваджуємо їх до лексикону образів, що їх уже «знаємо»?
Оптимісти вважають, що візуальна культура — це спосіб творення індивідуальних ідентичностей і колективної приналежності; шлях до радості, рівноваги, миру й надії. Вони сприймають візуальну атмосферу як величезний супермаркет, де вони покупці і вільні обирати товари, які найкраще відбивають їхню сутність і цінності. Згідно з цим сценарієм, ми завжди головні, самі всім керуємо, завжди розуміємо, які в нас альтернативи, можемо домовлятися й тримати під контролем середовища та свої реакції на них. Ми вільні пташки і обираємо все самостійно. Разом ми одна візуальна команда і передаємо одні одним зображення, приймаємо їх і відкидаємо, а отже, самі граємо роль кураторів і вибудовуємо свої життя.
Похмуріші розмови про візуальну культуру натякають на її зловісний і руйнівний потенціал
Крім того, оптимісти думають, що візуальна культура — це можливість наповнювати світ хорошими ідеями і творчістю, а ще стримувати антисоціальну поведінку. Саме тому батьки так стараються створити для дитини візуальне середовище, у якому дитина успішно розвиватиметься і яке відповідатиме цінностям батька й матері. Японські сади теж облаштовують так, щоб справити певне візуальне враження. Жодне рішення про матеріали й розміщення об’єктів не є поверхневим, довільним чи просто приємним для ока. Усі керуються однією метою — створити цілісний досвід повного занурення, що наштовхне на певні ідеї, асоціації й відчуття щодо природи, самого себе та взаємозв’язку між об’єктами, живими істотами й простором. І всі ці рішення різні залежно від того, про який сад ідеться: сад епохи Едо (1603–1868), сад у торговому центрі в сучасному Токіо чи сад у хіпстерському кварталі Берліна. Візуальне змінюється і перебудовується — творчо і натхненно. Візуальна культура — це простір можливостей, миру, спільноти й творчості.
У цей історичний момент ведуться й інші, похмуріші розмови про візуальну культуру, що натякають на її зловісний і руйнівний потенціал. Може, ви чули, наприклад, про картини, які продаються за дедалі більші й більші гроші, і задумувалися, чому тепер так важко визначити цінність мистецтва, що воно означає і для кого. Ще більше тривожить те, що на нас безкінечним потоком ллються жорстокі зображення, це лякає, бо наштовхує на думку, що люді втратили чутливість до агресії, жорстоковсті й садизму.
Можливо, вам некомфортно від того, що в громадських місцях встановлено системи прихованого відеонагляду і всюди за нами стежать камери, не кажучи вже про дрони, які можуть шпигувати за будь-ким і будь-де. Важко не боятися і програм розпізнавання обличчя, які можуть вмить розпізнати кожного з нас і відстежити кожен наш рух. А ще є глибокі фейки і зображення, згенеровані штучним інтелектом. Музеї, де темношкірі діти чують расистські образи від інших відвідувачів і де за ними ходять назирці охоронці, повністю суперечать меті, якій мали би служити ці інституції. Після руху #MeToo переглядати певні фільми, телевізійни програми й інші візуальні продукти стало неможливо і некомфортно, це викликає відчуття провини.
Зображення і твори мистецтва, які раніше обіцяли і справді давали велику приємність, утечу від реальності чи глибоке розуміння, тепер засмучують і ображають. І взагалі, чи те, що ми бачимо, реальне? Підробка фотографій і цифрових продуктів уже давно не новина, але з удосконаленням 3D-технологій виникає ризик, що більшість об'єктів можна буде тиражувати до безкінечності, і це геть розмиє поняття оригіналу й копій, реального і фальшивок. Навряд чи в майбутньому наші обличчя і наші тіла належатимуть нам. Багато хто вже встиг (добровільно чи несвідомо) віддати своє обличчя ґуґлу, фейсбуку, застосункам для знайомств і державі.
Бути залученим глядачем означає агресивніше взаємодіяти з етикою споглядання і бачення
Песимісти кажуть, що візуальна культура — це розкішний сад руйнації і розпачу. Хіба ми зможемо не дати їй поглинути нас і затягнути на дно? Як не піддатися параної і страху перед технологіями та змінами і бадьоро, рішуче, ба навіть безжально боротися з кліматичною катастрофою, структурною нерівністю і всюдисущою несправедливістю в нинішні часи? Як опиратися маніпуляціям з боку держави, інтересам глобальних корпорацій та іншим могутнім суб'єктам, які хочуть захопити наше візуальне поле? Як вибудовувати власні візуальні атмосфери і при цьому дозволяти іншим вибудовувати свої? Коли ми маємо моральний обов’язок дивитися, а коли етично відвести погляд і відмовитися бачити?
Візуальне середовище завжди було важливим, але технологічний прогрес, звісно, додав йому ваги у світовому масштабі. Тепер візуальне рухається зовсім іншими траєкторіями, і хоча, як на мене, суть його лишилася та сама, щільність, охоплення й актуальність візуальної культури змінилися. Візуальна культура — це не просто важливий складник сучасного життя, а найважливіша культура, у якій ми мусимо орієнтуватися. Ми змушені бачити більше, але маємо менше інструментів і менше часу, щоб осмислити побачене. Якщо ми не можемо сповільнити темп появи зображень, не можемо з’їхати зі швидкісної траси сучасного життя, значить треба викроїти для себе простір, щоб думати, сперечатися й адаптуватися до цього візуального світу.
Ця книжка допоможе це зробити, адже вона пропонує контексти, історичні екскурси, приклади й приводи для роздумів над цими питаннями. Вона показує певні шляхи, пропонує критичні оцінки й інструменти аналізу і додасть трохи страху, трохи більше втіхи і ще більше впевненості в тому, що ви можете дивитися і бачити інакше.
Я хочу, щоб ми стали залученими глядачами і зрозуміли, як соціальні, культурні, географічні й часові локації формують наш спосіб бачення. Бути залученим глядачем означає агресивніше взаємодіяти з етикою споглядання і бачення, а водночас залишатися відкритими до візуального розмаїття, дискомфорту й несподіваної насолоди. Відчувати сповна радість, смуток і милість, що їх дарує візуальне.
Ця книжка — така собі мапа, що допоможе зорієнтуватися в заплутаних і складних питаннях візуальної культури. Вона не починається з печерного живопису і не закінчується візуальним мистецтвом і не має на меті виставити одні об’єкти «старими», а інші — «сучасними». Чотири розділи цієї книжки показують візуальне як сукупність механізмів і стратегій, які допомагають нам визначити чотири питання нашого життя: «що», «хто», «де» й «коли».
Підготувала Марія Хрущак
Головна світлина — робота польського фотографа Томаша Лазара, який є незалежним фотографом. Переможець фотоконкурсів у Польщі та за кордоном: The International Photography Award, BZWBK Press Photo, Grand Press Photo, Lumix Festival for Young Journalism, Grand Prix at Photo Festival in Łódź. Посів друге місце у конкурсі World Press Photo 2012 у категорії «Люди в новинах» та — «Зображення року» на BZBWK Press Photo 2012. ©Tomasz Lazar/ monovisions.com