Культурний Проект | Журнал

Володимир Єрмоленко: 11 трендів 2020-го, які пояснюють новий час

Пряма мова
Напередодні онлайн-курсу з міжнародної політики пропонуємо вашій увазі висновки року, які в рамках проєкту «Культурний марафон: Мода, політика, мистецтво 2020» озвучив наш лектор Володимир Єрмоленко. По суті, ці підсумки є актуальним вступом до курсу, адже тут йдеться про ключові тренди 2020 року у світі та політиці — вибори в США, протести у Білорусі, ситуацію у Центрально-Східній Європі, та найголовніше — політичну атмосферу в Україні.

1 / У світі стало менше свободи

Звичайно, цей тренд пов'язаний з пандемію та ковідом. Про що говорить ситуація, якщо ми дивимось на західний світ? Для мене все більшим сумнівом є поняття «Заходу» як певної цілісності. Захід залишається великою цінністю, але я не певен, що ми можемо говорити про його цілісність. І ми бачимо дедалі більший розрив між Сполученими Штатами і Європою. Сучасний західний світ, який будується на цінностях свободи і універсальних прав людини  дуже молоде утворення, яке почало розвиватися від другої половини XX століття. Тому, коли ми говоримо про європейські цінності або ліберально-демократичні, ми маємо розуміти, що це дуже юне утворення порівняно з великою історією європейської цивілізації, Америки, та й взагалі історією людської цивілізації.

Але, все ж таки, від другої половини XX століття цей світ будувався на ідеї індивідуальної свободи та самореалізації, і великий нюанс полягає в тому, як західний світ почав досить таки толерантно ставитися до ідей обмеження свободи, свободи пересування, свободи зібрань. Парадоксальним є те, як цей світ свободи доволі легко від цієї свободи відмовляється.

Коли ти бачиш загрозу своїй безпеці, ти починаєш шукати баланс між безпекою і свободою

Ми вступаємо в якийсь новий дискурс, нову політичну реальність. Якщо ви слідкуєте за взаєминами України із західним світом від 2014 року, то пригадуєте, що один із лейтмотивів полягав у тому, що Україна намагалася донести демократичному західному світу, що в ситуації загрози безпеці ти по-іншому ставишся до поняття свободи. Не те, щоб ти її готовий був обмежити, зовсім ні, але ти принаймні розумієш, що свобода не є абсолютною чи єдиною цінністю і що її має щось збалансувати.

Це «щось» називали по-різному: національною безпекою, просто безпекою, національним суверенітетом і так далі. Але суть у тім, що коли ти бачиш загрозу своїй безпеці, ти починаєш шукати баланс між безпекою і свободою. І оцей болісний, складний баланс насправді є дуже важливою дилемою сучасного світу. Тому що, з одного боку, ми не можемо відмовитися від свободи, бо тоді ми перетворимось на тоталітарний світ чи авторитарний, що бачимо на сході від нас, а ми не хочемо цього. З іншого боку, коли тобі щось загрожує, тоді ти розумієш, що маєш турбуватися про цю безпеку. І, зрештою, якщо немає безпеки, то й не буде ніякої свободи.


Без чіткої рефлексії про те, яким має бути баланс між свободою і безпекою, ми не зможемо прожити наступні десятиліття, тому що ковід це тільки перший дзвіночок, який ставить під питання взагалі поняття безпеки у сучасному світі. Тому що до цього поняття безпеки сучасний світ, західний, демократичний світ ставився, передусім, з огляду на питання національної безпеки, питання внутрішнього правопорядку. Але з’являється безпека біологічна, і це щось таке, що було поза радарами міркування.

Отже, це велика теза і велике питання, і дуже цікаво переосмислювати нас, українців, і нашу реальність для себе самих, тому що вона відрізняється від західноєвропейської тим, що для нас безпека не є якоюсь данністю, ми не сприймаємо її як щось само собою зрозуміле. Наше суспільство будується і справедливо тримається на думці, що за безпеку ти маєш боротися, як в своєму індивідуальному існуванні, так і національному. У цьому сенсі у нас до певної міри поріг сприйняття небезпек і реакція на них трохи інша, ніж у суспільствах, які звикли жити в ситуації більш-менш гарантованої безпеки.

2 / У світі стало більше свободи

Наступна теза абсолютно протилежна першій. Так, одночасно в світі прослідковується інша тенденція — світ ніколи не описується однією. Білоруські протести для мене стали однією з головних подій 2020 року в Східній Європі. Ми спостерігали з вами парадоксальний процес «згортання свобод» у світі. Я маю на увазі такі країни як Польща, Угорщина, деякі Балканські країни, а також спробу захоплення адміністрації США, популізм, в тому числі правий популізм у Франції, Італії, навіть Німеччині. Ніхто не очікував таких протестів у Білорусі, навіть у самій Білорусі. Так само, як ми не очікували в листопаді 2013 року, що зараз почнеться Майдан.

Я не наголошую, що це абсолютно спонтанні речі, звичайно, вони готуються певними групами, осередками і такий вибух назріває певний час. Але дуже часто це як «чорний лебідь», якщо скористатися знаменитою метафорою Насіма Талеба, — те, що є якоюсь неочікуваністю. Мені здається, що білоруські протести є таким «чорним лебедем». Білорусь в нашому регіоні була найпередбачуванішою країною, і раптом — отакий вибух.

Європа як політично-ціннісний проєкт розширюється набагато швидше ціннісно, ніж інституційно

Про що це говорить? Про те, що в принципі як би білоруси не формулювали свою цінністу платформу, дуже важливим є поняття Гідності. Гідність — це право людини не бути приниженою. І якщо говорити про європейські цінності, то гідність — це все ж таки ключове поняття. Тобто, свобода людини не бути пригніченою, не бути приниженою, свобода людини на самореалізацію, свобода від примусу, уособленому в «колгоспному» президенті, наприклад, це дуже європейська цінність. І той факт, що такі цінності давно вже вийшли за межі європейського союзу — дуже цікава тенденція, яка показує, що Європа як політично-ціннісний проєкт розширюється набагато швидше ціннісно, ніж інституційно. Розширення інституційне — входження в 2004 році Польщі, Чехії, Словаччини, Балтійських країн у Європейський Союз зробило і нас і білорусів сусідами цього європейського цивілізаційного простору. І хочемо ми цього чи ні, процес ціннісної зміни розпочався і у нас.

У 2014 році я написав текст під назвою «Мрії про Європу», який мав багато перекладів європейськими мовами — Європейський Союз активно намагався зрозуміти Євромайдан. Там я протиставляв Європу-правил і Європу-віри. Я стверджував, що Європа-правил — стара Європа, яка слідує певним правилам, вона бачить себе передусім, як цивілізація правил, і це добре, але ці правила інколи затуляють від цієї старої Європи власне ціль, саме цінності, з яких ці правила були породжені. І в цьому світлі я протиставляв Європу-віри — суспільства, які не дуже люблять слідувати правилам, на кшталт нашого. Так, нам ще вчитися і вчитися дотримуватися правил і здійснювати ідеї верховенства права. Але водночас ми нібито бачимо певну глобальну ціль європейського проєкту. Дуже часто місію європейської цивілізації краще видно з периферії, ніж з центру. І це дуже цікаво.

3 / Люди знову стали біологічними одиницями

Моя наступна теза також пов'язана з темою ковіду і полягає в тому, що люди знову стали біологічними одиницями. Я маю на увазі, що друга половина ХХ століття пройшла під впливом західного світу, і починаючи з 1990-х років під впливом того, що я б назвав «конструктивістською революцією», опинились і ми. Конструктивізм в соціальних і гуманітарних науках означає, що те, що сприймалося в людській природі як щось біологічне і органічне, таким не є. Воно є соціально-сконструйованим, зокрема такі речі, як мова чи наша національна приналежність. Хочу вас підвести до знаменитої книги Бенедикта Андерсона ‘Imagined Communities’ — «уявлені спільноти». Так, нації є спільнотами, які формуються завдяки уяві про самих себе. Але це мислення конструктивіське пішло значно далі, наприклад, в ідею статі, і воно породило поняття гендеру, яке передбачає, що те, як ти сприймаєш свою стать, свою сексуальність, свою соціальну роль, воно не є біологічно детермінованим, а є соціально-сконструйованим.



В принципі, це теж абсолютно емансипативна думка, прогресивна, вона позбавляє нас необхідності думати про те, що функції жінок — це сидіти на кухні, а функції чоловіків — воювати. Але є певні нюанси, за якими ця конструктивістська думка сягає певної межі – де вона починає ігнорувати біологічне взагалі. Вона починає стверджувати, що все в людині — її тіло і вся її сексуальність — соціально-сконструйовані. Що, як на мене, абсолютно не так, і певною мірою ми вже від початку XXI століття бачили реакцію на цю «конструктивістську революцію», я б сказав — помсту біологічного: ми бачили це в масовій культурі, у неоконсервативності.

А зараз нас уже сама реальність повертає до цього. І парадокс в тім, що якщо ще рік тому до нас ставилися з точки зору того, якої ми національності, статі, який у нас паспорт і так далі, то зараз головний критерій — біологічний: ми є носієм хвороби чи не є носієм хвороби. Ми повертаємося до ситуації, коли всі інші риси людини просто нівелюються.

Інші сприймають нас, в тому числі уряди, як біологічні одиниці, як тіла

Нас сприймають, в тому числі уряди, як біологічні одиниці, як тіла і це, як на мене, велика проблема. Ця помста біологічного насправді може дуже погано закінчитися, бо ми побачимо як руйнуються суспільні конвенції через оцю біологізацію. Якщо взяти таку просту річ, як наш безвіз з Європейським союзом: скільки часу ми йшли до цього безвізу — а коронавірус фактично його скасовує, не юридично, звісно, але ми не можемо зараз вільно скористатися ним. І це повернення біологічного — це великий цикл історичний, адже те саме відбувалось на початку XX століття і це породило такі трагічні, злочинні речі, як нацизм чи фашизм. І так само ми бачили повернення біологічного на початку XIX століття і до того, ця суперечка між конструктивізмом і біологізмом — це певний цикл історії. Вона є до певної міри вічною, але до яких наслідків зараз призведе — ми не знаємо.

4 / Неоконсерватори програють у США, але, можливо, стають сильнішими

Тепер давайте подивимось, що відбулося в Америці. Усі ми спостерігали, як Трамп відмовлявся визнати свій програш. Але трансфер влади відбувся. Не варто думати, що це кінець трампізму і неоконсервативного повороту. Скоріше, навпаки — трампісти, неоконсерватори ще не наситились своєю владою. Трамп мало що встиг зробити з того, що наобіцяв. Він не зумів, власне, розвернути цей великий американський танкер всередину себе, як він обіцяв — ‘let's make america great again’. Але це не означає, що ці сподівання кудись зникли, скоріш за все, вони будуть незадоволеними і продовжуватимуть містити в собі велику фрустрацію.

Ми бачимо певний попит на націоналізм, консерватизм, на нові питання ідентичності в сучасному світі. До певної міри це пов'язано з тим, що ХХ століття в західному світі базувалося спершу на ліво-ліберальному консенсусі. Це той світ, в який ми увійшли десь від початку 1980-х — консерватизм тоді не був цінністю, це був консерватизм, який насправді був антисоціалізмом, грубо кажучи. Цей консерватизм Маргарет Тетчер, Рональда Рейгана і так далі, він був ще однією формою економічного лібералізму, і не був консерватизмом як таким, класичним консерватизмом, який говорить про необхідність повернення до традицій, національних цінностей, ідентичності і таке інше.


І фактично від початку ХХІ століття, тобто від атаки на башти-близнюки в Нью-Йорку, починається історія справжнього консерватизму в західному світі, який набирає форм антиісламізму, спроб відновлення християнських цінностей тощо. І це певна тенденція, яка полягає в тому, що поняття ідентичності національної, релігійної були в західному світі в цей час відсунуті на маргінес. А ці поняття та цінності братерства, про які говорить ще Французька революція, вони дуже сильно притаманні людській природі — ми не можемо від них нікуди дітись, не треба наївно думати, що люди можуть стати абсолютними космополітами. У кожної людини є відчуття не тільки себе, а й відчуття певної групової ідентичності. І саме проблеми групової ідентичності, власне, Трамп і трампізм формулюють.

Інша проблема — реакція це зростання нерівності в усьому світі. Звичайно, парадокс, що мільярдер очолює якийсь рух по захисту слабких і бідних, але завжди так і відбувається в історії, тут немає нічого дивного. Як правило, це мільярдери, які повстають проти тих, кого вони вважають істеблішментом, бо вважають, що їх певною мірою витіснено з політичної еліти. Зверніть увагу, що виборці Трампа — це передусім центральні регіони, ‘fly over states’ — штати, над якими пролітають літаки, тобто, не зупиняється транспорт. Це якраз штати, які відчувають, що вони програють у битві за економіку, програють у світовому контексті, в національному.

Звичайно, парадокс, що мільярдер очолює рух по захисту слабких і бідних

Я не бачу ніяких тенденцій, які б дозволили Байдену якось вирішити це питання, тому що в альтернативного крила демократів, у Берні Сандерса та інших, був великий порядок денний щодо вирішення соціальної нерівності. Але вони програли цю битву. І Байден — це скоріше таке збереження статус-кво, а в сучасному світі ти вже не можеш зберігати статус-кво, ти маєш бігти в якомусь напрямку, чим дужче.

5 / Битва між лібералізмом і новим авторитаризмом загострюється

Ця битва відбувається скрізь — ми можемо говорити про певний цикл революцій, який досяг нашого регіону: українські революції, грузинська, молдавські події, спроби демократизації Вірменії, покарання з боку Росії за цю демократизацію. Мені здається, тут дуже важливе питання — що саме відбудеться в Росії? Я не маю ніяких великих ілюзій щодо цієї країни, я не довіряю російським лібералам. Я вважаю, що все російське — російський лібералізм і російське західництво, якщо копнути глибше, можуть бути для України дуже небезпечні. Звичайно, те, що відбувається з Навальниим, може стати карколомною подією. Навальний, як на мене, перейняв ініціативу і, очевидно, що російські пропагандиські сили постали перед великою розгубленістю.

Ми бачимо на прикладі Білорусі, що диктатори дуже добре вчаться — вчаться ігнорувати, вчаться робити вигляд, що нічого не відбувається і таким чином зберігати владу. Що відбудеться в Росії — ми не знаємо. Без сумніву, ми бачимо вже ці тенденції зі зростання певного поколіннєвого протесту. І яка велика відмінність між Росією та Україною, про що ми завжди забуваємо: в Україні кожні 4-5 років змінюється покоління, влада, приходять не тільки інші люди, дуже часто приходять молодші, з різних сфер. Зараз при владі покоління 40-літніх, яким при розвалі СРСР було 11-12-13-15 років, а можливо ці люди народились вже в незалежній Україні. В Росії цього не має, в Росії от уже 20 років фактично одна генерація править, генерація однолітків, і в певний момент дистанція між владою і суспільством настільки стає величезною, що влада взагалі втрачає зв’язок з реальністю. Це, як правило, означає кінець цієї влади. Власне це й відбулося в Білорусі, як на мене.


Як би ми не оцінювали ставлення нашого суспільства до нашої влади, це передусім — велика недовіра, це такий великий «ген недовіри», який завжди у нас був і завжди залишатиметься. Але це відчуття дистанції в нас набагато менше. І реформа децентралізації ще більше зменшує цю дистанцію. Це робить Україну страшенно цікавою країною, яка задає тенденції в усьому регіоні східної Європи. Але уявімо собі, що якісь ліберальні сили в Росії перемагають, що люди, типу Навального, принаймні входять в Думу, що, правда, дуже складно собі уявити. Питання — чи витримає ліберальна Росія як держава? Чи є в неї такий історичний досвід? Відповідь очевидна — досвіду немає.

Проблема Росії в тому, що в її історії кожний етап вестернізації означав ще більший прихід авторитаризму. Це великий парадокс російської історії — вестернізація в Росії не означає прихід демократії. Вся європейська історія — це поступове розширення застосування поняття свободи до різних верств населення. В Росії, якщо ми візьмемо вестернізованого Петра І, чи Катерину ІІ, чи вестернізацію з боку Олександра І, і Ніколая І і, зрештою, вестернізацію більшовиків — це завжди призводило швидше до згортання свобод, ніж до їхнього розширення. І навіть такий дуже ліберальний, ніби-то, Олександр І, перемігши Наполеона, раптом став одним із тих царів, які починають душити свободу по всій Європі, ну і потім через Ніколая І це пішло ще далі.

Проблема Росії в тому, що в її історії кожний етап вестернізації означав ще більший прихід авторитаризму

Ми з великим інтересом маємо слідкувати, що відбувається і в світі, і в Росії. Наша проблема в тому, що ми недостатньо знаємо цю реальність, ми занадто емоційно ставимося до Росії. А маємо ставитися до неї як патологоанатоми: дуже аналітично. Але нам в жодному разі не потрібно мати якохось завищених очікувань навіть щодо російських лібералів. Тому що російський ліберал думаючи про Україну, імовірно все одно стане «путіністом». Але, звісно, ця битва між Навальним і Путіним, може стати доленосною для всього регіону.

6 / Українці підтверджують свій політичний анархізм

Що ж відбувається в Україні? Як на мене, ця вся наша історія останніх двох років ще більше підтверджує, що українці — анархічна нація. Складно сказати, чи це добре, чи погано. Як і в кожній реальності це має і позитивні і негативні сторони. Позитив полягає в тому, що у нас немає оцього природного потягу до авторитаризму, який є в російській політичній культурі. Попри те, якщо ми аналізуємо цінності українців, то бачимо, що патерналістські і авторитарні цінності досить такі поширені. Не треба мати ілюзій щодо українського суспільства, що воно все просякнуте духом свободи — це далеко не так.

Парадокс в тому, що навіть люди, які говорять про те, що Україні потрібна «сильна рука», які симпатизують Лукашенку, ностальгують за СРСР, вони все одно мають оцей специфічний політичний ген — недовіри до влади, до великих колективних організмів, певне відчуття власної самостійності, які і характеризують українців як політичну націю. І те, що з нами відбулося за ці останні два роки підтверджує наш анархізм. В 2019 році було багато дискусій чи не означає «монобільшість» Зеленського про прихід авторитаризму, так само як опоненти Порошенка свого часу говорили про те, що Порошенко будує авторитаризм в Україні. Коли я чув це, посміхався, адже наївно думати, що в українців є якийсь «доморощений» авторитаризм.

Фото: ukrinform.ru

Авторитаризм приходить до України завжди зовні, він завжди імпортований, і мій прогноз у 2019 році був таким: через рік рейтинг Зеленського серйозно впаде, бо це наш політичний спорт такий — зачаровуватись кимось, а потім розчаровуватись. У нас ці «гойдалки» політичні значно серйозніші, ніж у сусідів, маю на увазі і поляків, і білорусів, росіян і так далі. Тому відбулося те, що відбулося — українці досить швидко почали розчаровуватися у Зеленському. Якби був хтось інший при владі, якийсь мудрий державець — була би інша ситуація. Лейтмотив цього року — місцеві вибори, які стали певним вироком нашому чинному президенту. Що далі буде — подивимося.

7 / Українці досі відчувають брак суб’єктності

Українці досі відчувають брак суб'єктності. Я маю на увазі гойдалки з довірою-недовірою. Плюс, мені здається, наш анархізм має і позитивні риси, і негативні. Дуже важлива негативна риса полягає в тому, що українці в більшості своїй не вірять в самих себе і не вірять в свою країну. Тобто, ми схильні бачити негативні речі більше, ніж позитивні. І якщо ми порівнюємо Україну з багатьма іншими країнами з інших континентів, які схожі за матеріальним достатком, тобто теж є бідними країнами, ми зрозуміємо, що в цих країнах індекс щастя вищий, передусім в Латинській Америці.

Мені здається, причина якраз в тому, що ти нещасний тоді, коли відчуваєш, що твоє життя під загрозою, ти не є його господарем, ти не є суб’єктом. Без сумніву, Радянський Союз вибив з нас це відчуття суб’єктності — ми відчували себе частиною великого колективу. Звісно, індивід та індивідуальність були в певних формах, але все одно домінування колективу над індивідом означало, що в принципі — ти себе впізнаєш у великому цьому колективі, але тільки як громадянин Радянського Союзу. Тільки так ти міг собі якось пояснити сенс свого існування, не тим, що ти творча людина, успішний бізнесмен, люблячий батько, цікавий філософ, людина, яка організувала ОСББ і так далі. І дуже цікаві процеси почали відбуватися в 90-х роках — люди сподівались на цю державу, а ця велика патерналістська сутність раптом взяла і зникла. І ми почали болісно шукати свою суб’єктність.

Українці в більшості своїй не вірять в самих себе і не вірять в свою країну

Моя теза полягає в тому, що цю суб’єктність більшість із нас знайшли. І вона — індивідуалістична, тобто нас хитнуло від гіперколективізму до гіперіндивідуалізму. В гіперколективізмі немає індивідуального, немає тривіального, а в гіперіндивідуальному вже немає колективного і немає публічного. І це велика проблема, тому що корупція — це коли приватний інтерес домінує над колективним, над публічним. Тому ми кажемо, що у нас немає державців в країні та політиків, адже ми розуміємо, що більшість з них думає передусім про свої приватні інтереси. Вони втратили оцю здатність ідентифікуватись з чимось більшим ніж вони — з колективом, з нацією, з державою і так далі.

Здорове суспільство — це завжди баланс між індивідуальним і публічним, між
індивідуальним і колективним, між приватним і публічним. І ця суб’єктність українців потроху народжується, передусім, як індивідуальна суб’єктність і вона реалізується у фразі «що я, принаймні, можу контролювати своє життя», «все моє життя на 100 відсотків залежить від мене», «про мене ніхто не потурбується, отже, я сам маю про себе потурбуватися» і так далі. Це велика ілюзія дикого індивідуалізму, яким заражене зараз українське суспільство, адже коли людина говорить, що «моє життя на 100 відсотків залежить від мене» — це неправда, тому що наше життя все більше залежить від інших людей. Але поступово молодь уже все більше, мені здається, випрацьовує в собі відчуття нової колективності, не якоїсь тоталітарної, а нової гнучкої колективності. Великий виклик перед Україною полягає в тому, щоб розширити це відчуття суб’єктності, адже ми всі залежимо один від одного і нікуди від цього не дітись.

8 / Україну хочуть відвернути від Європи

Саме в 2020 році ми помітили великий сплеск антизахідної пропаганди. Це пропаганда, яка намагається довести, що західна допомога, західні кредити, західні консультанти — це найбільша загроза для України. Не російські танки, не російський газовий шантаж, не Путін, не анексія Криму, не війна на Донбасі, а якісь західні консультанти, і це, на мою думку, дуже небезпечно. Це накладається на відчуття браку суб’єктності.

Фото: weareukrainians.com

Головна теза цієї пропаганди — Медведчука, Шарія, Коломойського і цілої зграї «рєбят» — полягає в тому, що Україна не є суб’єктом, що ми є рабами, маріонетками, що нами хтось править. На жаль, це дуже добре лягає на те, що ми бачимо в своїх ціннісних дослідженнях — в нас живе комплекс меншовартості і, через особливості нашої історії, його складно подолати. Нам навіть складно уявити собі, що той факт, що якісь західні куратори з Вашингтона керують Україною — це абсурд. Так, ми можемо говорити про якісь впливи, тому що сучасний світ — «міжзалежний», або взаємозалежний. І, без сумніву, в світі немає якоїсь абсолютної незалежності, навіть у Сполучених Штатів. І чим більше ми залежні один від одного, тим більше ми вільні. Тому що світ структурований так, що кожен із нас виконує якусь невеличку функцію і ми вплетені в якесь мереживо зв’язків, і чим більше ми в них вплетені, тим більше ми будемо займатись саме тим, чим хочемо.

Наприклад, велике питання — чи потрібно знову індустріалізувати Україну, що робили насильно в сталінський період і ціна за це була величезна — мільйони жертв Голодоморів і не тільки. Сьогодні ми можемо говорити про певну роль, місію України в світі. І одна з цих місій може бути аграрна, наприклад, чому ні, тому що світ дедалі більше урбанізується і його треба годувати. Якщо нам це подобається, якщо це в нашій природі і на цьому можна заробляти — чому ні?

Чим більше ми залежні один від одного, тим більше ми вільні

В цьому сенсі ми більше залежні від великого світу, ніж одного гравця. І ключ до нашого суверенітету — у все більшій глобалізації. Це не означає, що ми маємо некритично сприймати те, що нам говорить Захід, МВФ, Європейський Союз і так далі. Моя теза полягає в тому, що якраз зараз ми перебуваємо в цій кризі відносин із Заходом, бо розуміємо, що стратегія реформ як «копіпасту» — давайте подивимось як в Швеції і зробимо так само — не працює. І воно ніде так не працює, адже має народжуватися зсередини країни. Тут потрібно знайти баланс між штучним глобалізмом і якимось жахливим шовінізмом і консерватизмом, куди пішла Росія, яка говорить, що вона окрема цивілізація і тому йде особливим шляхом. Це теж дуже небезпечно. Щойно ти чуєш фразу «особливий шлях» — стає моторошно, адже німецькою вона перекладається як Sonderweg, що є одним з понять німецької неоконсервативної революції і, зрештою, нацизму початку ХХ століття. Про це не варто забувати.

Потрібно розуміти, що доля України — це входження у великий світ, депровінціалізація із розумінням того, що у світ ти маєш прийти зі своїм, маєш його зацікавити, бо ніхто розвивати тебе без твого залучення не буде. І треба розуміти, що свобода людини в сучасному світі означає знайти свою нішу в цій безлічі зв’язків, а не в тому, щоб обірвати ці зв’язки і займатися натуральним господарством. Так само свобода країни означає входження в цей мільйон зв’язків, а нарощування експертизи і компетентності в цих своїх нішах і зробить її вільною.

9 / Європейські цінності перемагають російські. Але ми не знаємо, чи вони переможуть китайські

Ми, знаєте, мислимо дуже часто в суперечності між Європою і Росією, і це правильно. В цьому контексті в російському політичному проєкті немає майбутнього — він не є привабливим уже навіть для сусідів-білорусів. Білоруси можуть скільки завгодно «взивати до Путіна», мовляв, він єдиний має вплив на Лукашенка, як казала Світлана Алексеєвич, але вони прекрасно розуміють, що Лукашенко — це просто якась копія Путіна. Так, з певними відмінностями, але ж копія. І що вже говорити про інші країни, які далі від Росії? Але, зверніть увагу, що і все ХІХ, і все ХХ століття Росія була носієм універсального набору цінностей, універсального для певних регіонів.


В XIX столітті вона пропонувала спосіб життя на експорт, слов’янофільство, наприклад, або панславізм та візантинізм, ідею об’єднання Російської імперії, звільнення Балканів з-під влади Туреччини і підтримка балканських рухів — сербського, хорватського тощо. До слова, панславізм народився не в Росії, а у західних слов’ян — у богемів, чехів, перейшов до поляків, потім до українців, і вже потім докотився до росіян.

ХХ століття — це, без сумніву, марксистська ідея, ідея всесвітньо-пролетарської революції, яка виявилась набагато успішнішою, ніж там панславістська, візантійська чи навіть панправославна, яка захопила пів світу, як нам відомо. І вона пропонувала спосіб життя, який говорив про те, що головне в суспільстві це рівність, а не свобода, братерство, ідентичність. Він користувався певним попитом, тому що це — універсальна цінність, і ми розуміємо, що в світі неоліберального капіталізму проблема рівності стоїть дуже жорстко. Власне, ми стикаємось з дедалі більшою нерівністю.

Але Росія давно вже не говорить про рівність, хоч і вважає себе спадкоємицею СРСР, вона є гіпернерівною країною, не менше нерівною, ніж більшість капіталістичних країн. Тобто, Росія зараз не пропонує ніяких цінностей. Це велика драма для росіян, бо вони якраз побудували цю ідею окремої цивілізації на думці про те, що є якісь цінності «руського міра». А в чому вони полягають — сформулювати не можуть і не зможуть.

Світ до певної міри втомився від індивідуалізму та егоїзму

Натомість, коли ми говоримо про інший східний проєкт, китайський — тут колективізм і відчуття колективного тіла розвинуто набагато більше, ніж в Росії. Китай не пішов помилковим російським політичним шляхом — китайці зрозуміли, що треба балансувати між колективізмом та індивідуалізмом. І це, власне, і привело до того, що ми маємо зараз — дивний державний капіталізм у Китаї, де на економічному рівні є великий рівень свободи, але й — тотальне панування державної бюрократії. Чи буде ця модель привабливою для світу — ми не знаємо. Але цілком можливо, що так, тому що світ до певної міри втомився від індивідуалізму та егоїзму.

І ми бачимо, що Китай передусім через технології пропонує державам, урядам певне рішення — дивіться, через технології ви можете зробити так, що ви будете контролювати, спостерігати за всіма цими індивідами, якось впливати на них і так далі. І це може бути великим трендом. Росія не може запропонувати якийсь конструктивний підхід, її стратегія останніх років деструктивна — руйнувати чужі цінності, чужі проєкти, чужі ідеї. Китай в цьому сенсі набагато небезпечніший, він знає що таке створювати і створювати у великих масштабах. І схоже, що він за останні роки вже перейшов до цієї стратегії — експансії.

10 / Китай виграє в технологіях невидимого контролю

Отже, я переходжу до технологічного елементу. Зверніть увагу, чому так занепокоєні в Європі і США експансією Huawei і просуванням 5G. Бо фактично Китай заявляє, що він здійснює четверту індустріальну революцію. Нагадаю, що перша промислова революція — це парова машина, уможливлення роботи двигунів, які не пов’язані з тваринною тяговою силою. Друга промислова революція — це електрика, те, що максимально подовжило можливий час для роботи, роботу в три зміни, збільшило незалежність від денного світла і багато інших речей. Третя промислова революція — інформаційна, і четверта, про яку говорить Китай, це цифрова промислова революція, де фактично технології, інформація починають впливати на нас, видозмінювати наші тіла.


Це широка окрема тема, але я хочу звернути вашу увагу на тенденцію, яка зараз відбувається. Чому, наприклад, багато європейських проліберальних, проєвропейських, проамериканських експертів вже б’ють на сполох щодо проникнення Huawei і китайських технологій в Європейський Союз, що їм не чинять опір. Якщо американці дуже сильно намагаються протистояти, то європейський континент нещасливий від американського технологічного домінування. Тому проникнення Китаю як альтернативної сили до американської Європою толерується. І це, можливо, одна з наступних битв?

І як бути зі свободою? Китай бореться з коронавірусом фактично за допомогою технології постійного стеження за людиною через додатки — вони про відсутність цифрової приватності громадян. І скандал з Cambridge Analitica щодо збору інформації в соцмережах — це «квіточки», порівняно з тим, що всі ці дані контролює не якась приватна компанія, а влада, яка одразу може передати їх правоохоронним органам або певним спецслужбам.

11 / Початок епохи інфократії

Ця теза не пов’язана конкретно з 2020 роком, але, як на мене, ці всі останні роки змушують нас переосмислити що таке Big Data, інформація. Тому що ми в Україні трішечки сфокусовані на темі пропаганди гібридної війни. Для нас це дуже травматична історія про те, що велику роль грає той, хто володіє ЗМІ. В принципі, всі наші олігархи так думають. Ми не розуміємо, і олігархи в тому числі, і російські пропагандисти, що в епоху інтернету ти вже не можеш створити «монополію над мізками людей» — так, ти можеш прагнути маніпулювати, але дослідження показують, що за останні роки серйозно зросла плюралістичність споживання інформації.

Той, хто найефективніше збирає інформацію у сьогоднішньому світі, той і має владу

Зростає роль соцмереж і споживання інформації, і одночасно люди перестають брати інформацію з одного джерела, вони порівнюють різні медіа. Також люди усвідомлюють, що, канали 112, News One, ZIK належить Медведчуку, а канали ICTV та СТБ — Пінчуку, і що між цими двома олігархами є певне протистояння. Що «1+1» — це Коломойський, а «Прямий» — це Порошенко, і людина дивиться один канал, потім інший, а потім міркує над власними висновками. І це ставить під питання роль інформації, медіа, пропаганди, маніпуляції тощо. Чим більше людина стикається з цим — тим більше вона буде сама формувати свій медійний порядок денний.

Долучитися до курсу «Міжнародна політика» Максима Яковлєва, який розпочнеться 16 лютого, можна за цим посиланням.

Також вас можуть зацікавити відеокурси Володимира Єрмоленка:
Філософія та літератураПолітичні ідеї.

Фото: pixabay.com