Проблема впливової сили мистецтва на людину не є принципово новою. Про неї висловились відомі мислителі минулого, вона неодноразово ставилась самим життям, її значущість підкріплювалась науковими фактами. Однак процеси швидких соціальних змін, що відбуваються нині у світі і в нашій країні, зумовлюють нас по-новому оцінювати питання про соціальну ефективність мистецтва.

Верхній палеоліт – час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Початок його розвитку оповитий темрявою, що стала освітлюватися першими, слабкими і тьмяними променями, завдяки доісторичним відкриттям та знахідкам, зробленими останніми поколіннями людей: наскельні розписи, статуетки з каменю та кості, зображення й орнаментальні візерунки, вирізані на шматках оленячих рогів чи на кам’яних плитах. Вони були знайдені і в Європі, і в Азії, і в Африці. Це витвори, що з’явились задовго до того, як могло виникнути свідоме уявлення про художню творчість. Дуже багато з них, що відтворюють переважно фігури тварин – оленів, бізонів, диких коней, мамонтів, – настільки вітальні, життєві, експресивні, що не лише являють собою коштовні історичні пам’ятки, але й зберігають свою художню силу до наших днів

Перші цивілізації народилися на Сході, а разом з ними повноцінна архітектура, її синтез з монументальними видами образотворчості, перші жанрові системи, усвідомлені канони, розвинуті міфологічні системи, які відтоді будуть підказувати сюжети красним мистецтвам. Значення спадщини давніх східних деспотій для подальшого розвитку людської творчості, європейської зокрема, переоцінити, таким чином, важко. Давній Єгипет, з повагою до якого ставилися ще в часи Геродота, конкурував з державами Межиріччя та Передньої Азії; відтоді, коли єгиптологія, асирологія, класична юдаїка стали науками, конкурували і сперечалися між собою й вчені, – хто та що є давнішим, важливішим, виразнішим... Поряд з низкою спільних рис та властивостей, мистецтва цих двох, або навіть трьох потужних регіонів, мають багато розбіжностей, адже Єгипет майже завжди був порівняно моноетнічним, а разом з цим й більш послідовним щодо розвитку мистецьких форм. Держави Межиріччя, Сирії, Фінікії, Палестини не трималися настільки довго, були різномовними та значно відрізнялися одна від іншої в релігійно-міфологічному плані. Потужні колекції мистецтв країн класичного Сходу, починаючи з часів, коли музейна мережа охопила світ, було створено у багатьох містах Європи і Сполучених Штатів, тож в ході лекції торкнемося й питання, де їх можна побачити

Грецька міфологія була не лише джерелом, що постійно підживлювала грецьке мистецтво, вона була водночас і його ґрунтом. Міфології властиво перемагати, підкорювати і навіть впливати на природу у людській уяві. "...Всі опустились на мармурову лавку дугастої форми з підпорами у вигляді грифонів. Лаври і мирти сплітали на ній свої тіні. Навколо чагара підносились статуї. Поранена амазонка знесилено обвивала зігнутою рукою свою голову. На її прекрасному обличчі навіть страждання здавалось прекрасним. Кошлатий сатир грався з козою. Венера, виходячи з води, витирала вологі стегна, які, здавалось, тремтять від задоволення. Неподалік юний фавн, усміхаючись, підносив до вуст флейту. Чоло у нього наполовину виглядало з-за гілля, але живіт блищав полірованим мармуром серед листя". Художник повинен писати не тільки те, що він бачить перед собою, але й те, що він бачить у собі. Якщо ж він нічого не бачить, то нехай покине живопис, – писав Каспар Давід Фрідріх. Грецький художник бачив у собі, у всьому своєму світовідчутті саме те, що дозволяло йому завершити красою справу природи

Що собою являє римське мистецтво? Римський геній, настільки явно впізнаваний в іншій області людської діяльності, стає дивовижно невловимим, і постає питання – чи існував взагалі стиль в мистецтві, властивий саме Стародавньому Риму? Найбільш очевидне пояснення полягає в тому, що римляни схилялись перед грецьким мистецтвом усіх епох і напрямків. Римське мистецтво як особливе художнє явище стали вивчати лише у ХХ ст., по суті тільки тоді усвідомивши усю його самобутність та неповторність. У витворах древніх римлян, на відміну від греків, переважали символіка та алегорія. Відповідно пластичні образи еллінів поступилися у римлян місцем живописним, у яких панувала ілюзорність простору та форми – не тільки у фресках та мозаїках, але і в рельєфах. Різьблення, як-от Менада Скопаса чи Ніка Самофракійська, уже не створювались, зате римлянам належать неперевершені скульптурні портрети з винятково точною передачею індивідуальних особливостей обличчя і характеру, а також рельєфи, що достеменно фіксували історичні події. Римський майстер, на відміну від грецького, бачив дійсність у своїй пластичній єдності, більше схилявся до аналізу, розчленування цілого на частини, детального зображення явища. Для римлянина явища сприймались у чітких формах, пізнавати які стало легше, хоч це і призводило до втрати відчуття цілісності світобудови

Візантія – могутня імперія часів середньовіччя, яка проіснувала більше тисячі років. Мистецтво та культура Ромейської держави (а саме так називали імперію її мешканці) стали однією з фундаментальних основ класичного європейського мистецтва, передавши через сторіччя збережені візантійцями античні надбання. Історія Візантії нагадує синусоїду: за першим розквітом імперії часів Юстиніана прийшла доба іконоборства й знищення пам’яток, за найвищим злетом часів Македонського відродження – занепад після нападу й 60-ти річного панування хрестоносців, за добою міжнародного взаємовпливу східної та західної культур часів Палеологівського ренесансу – остаточне падіння під натиском турецьких армій у 1453 році. Велика імперія припинила своє існування більше 660 років тому. Сучасні політичні карти не покажуть кордонів держави, яка зветься Візантією. Однак на величезній території – по всій Європі – збереглися витвори візантійських майстрів. Величні храми, осяйні мозаїки, витончені фрески надихають митців та викликають зачудування у всіх, кому пощастить їх побачити

Паралельно з тим, як Римська імперія в IV ст.н.е. приймала нову релігію, вона розколювалась. Схід і Захід відтоді почали жити окремим політичним, економічним та навіть духовним життям. Цей період на Заході йменують християнською Античністю; в серпні 476 р. Рим остаточно завоювали варвари, а на уламках колись могутньої імперії почали складатися нові державні утворення, які конкурували та постійно воювали між собою. Єдиним об`єднуючим стрижнем була католицька церква з головним центром в тому самому Вічному місті – Римі. Стиль соборів, в основі якого лежала традиційна базиліка, остаточно сформувався в IX-X ст. Стиль називають романським, тобто римським; він охопив всю Західну і Центральну Європу від Скандинавії до Середземномор`я. З ХІІ ст. на зміну романському стилю, якому властиві простота і сувора монументальність, поступово і майже скрізь (виключення становить лише значна частина італійських земель) приходить готика. Останній термін виник пізніше, в добу, коли смаки змінилися, і тому первісно мав негативну характеристику, – адже готи, від яких походить слово, були як раз одними з тих самих варварів, нашестя яких призвело до остаточного занепаду античної культури. Красу готики почали відчувати знову в добу романтизму – на межі XVIII і XIX століть. Зараз вже ніхто не сумнівається в її естетичних якостях: готичний собор, що здіймається понад містом, з його скульптурами та вітражами, став символом західного міста. Готична доба, що охоплює період з кінця XII до XIV ст. (а інколи й виходить за ці хронологічні межі) співпала з появою перших університетів, становленням нового важливого етапу філософії, появою літератур на майже сучасних мовах. Майстри готики, як і майстри попередньої епохи, переважно анонімні, але окремі імена історія архітектури все ж таки до нас донесла; готика – інтернаціональна, загальноєвропейська, але деякі відмінності мистецтва Англії і Франції, німецьких земель і Богемії є наочними

Проторенесанс – етап в історії італійської культури, що передує Ренесансу, перехідний період між "темним" Середньовіччям та "високим" Відродженням. У цей час в італійській культурі, на тлі міцних візантійських та готичних традицій, починають виникати нові традиції майбутнього мистецтва Відродження. Жителі Риму та Тоскани повернулися до прекрасної спадщини античності. Мистецтво канонізується не просто пропорціями, а словами "краса життя і руху" – художників турбує реалістичність зображуваного, вони намагаються створити божествене життєнаслідування. Італійці також перейняли найбільше досягнення античності – прагнення до пізнання, відкриття законів та закономірностей. Тут починається етап переосмислення мистецтва, наукового підходу до нього: вивчається перспектива, закони композиції та колористики. Мистецтво стає натхненною наукою

Відродження (Ренесанс) — культурно-філософський рух, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадок Античності. У цей час постає новий тип мислення, наслідком чого стала дедалі більша переконаність, що людство здатне опанувати світ, у якому воно живе. Повністю переосмислюється місце людини у філософії життя. Відродження подарувало світу живий приклад того, що зветься "людським генієм" — це і сила переконань, і чистота намірів, і потужність, невпинність творчості, емоційність, знання у всіх сферах життя, що зливаючись, дають змогу подивитися на світ по-іншому. Митці Відродження були всебічно обізнаними й обдарованими. Безсмертний Леонардо да Вінчі, титанічний Мікеланджело, міфічний Ботічеллі, небесний Рафаель, просторовий Тиціан, контрастний Корреджо — універсальні люди, ідеали італійського Відродження, постаті, що найбільш чітко окреслили діапазон творчих пошуків епохи

У ХV ст. шлях розвитку західноєвропейського мистецтва визначали Нідерланди й Італія, але ці шляхи були різними: Італія прагнула до розриву з традиціями Середньовіччя, Нідерланди надавали перевагу шляху еволюційних перетворень. В Італії переворот в області культури отримав назву Відродження, оскільки опирався на античну спадщину. У Північній Європі його позначають терміном "нове мистецтво". Художники Північної Європи, як і раніше, були схильні ізолювати людську фігуру від її оточення, дотримуючись середньовічної традиції розчленування композиції на фрагменти, в межах якої кожну фігуру і кожен предмет потрібно було трактувати як окремий символ. Інколи метод роботи з натури, точне відтворення людського тіла не бралося до уваги, важливішими були експресія, емоційна виразність; художник міг перевести сюжет чи текст безпосередньо в "образотворчу розповідь", створюючи особливий світ образів

Сімнадцятому століттю (точніше кінцю XVI–XVII ст.) належить особливе місце в історії мистецтва. Співіснування різних стилів мало місце і в попередні часи, але лише напередодні XVII століття народилися два стилі одночасно – бароко і класицизм. Обидва мали спільне коріння – Ренесанс, але взяли від нього різне, іноді протилежне. Бароко успадкувало динаміку форм, часто-густо насичення, а то й перевантаження декоративними елементами; класицизм – лаконізм, логіку, симетрію. Обидва стилі яскраво втілилися в архітектурі, в образотворчих і в декоративно-ужиткових мистецтвах; і бароко, і класицизм пережили століття й перейшли до наступного (класицизм проіснував ще довше й пережив черговий підйом навіть у XIX столітті, зовсім за інших соціальних обставин). Можна виокремити деякі міста, а іноді й цілі регіони, у яких переважав кожен зі стилів. Італія увійшла в сімнадцяте століття разом із започаткуванням повноцінної спеціальної художньої освіти (Болонська Академія), а далі її досвід почали переймати у Франції та інших країнах. Саме цього століття живопис остаточно став живописом у повному розумінні слова і склалася класична жанрова система (нове в цій сфері додалось лише у XX столітті); розширився ареал країн – художніх лідерів мистецтв. Європа перестає бути одно-  чи двополярною. До цих ознак треба додати ще одну, настільки важливу, наскільки й драматичну: відтепер окремі замовники й цілі суспільства далеко не завжди будуть розуміти значення генія, який живе й творить поруч. Остання ознака стане, на жаль, стійкою для цілого Нового часу, який відкриває ця доба

Розподіл історії на століття не тільки зручний, він відповідає життєвій практиці: приблизно якраз за сто років зміни, що накопичуються поступово, нарешті масово реалізуються. Втім, це не відбувається як по дзвінку, тому століття, як епохи, бувають більш довгими або більш короткими. До останнього типу належить вісімнадцяте – ера Просвітництва, час становлення багатьох окремих наук, перший глобальний вихід буржуазії на авансцену. У часи Просвітництва, крім іншого, було створено музей, який не тільки остаточно секуляризував художню культуру, але почав, за відомим виразом Болінгброка, її відшаровувати: розкладати по поличках, створювати різні системи її класифікацій і впливати на неї за допомогою тих самих музеїв, наукових досліджень і популярних видань

Стиль рококо зародився у Франції на початку XVIII століття і поширився по всій Європі. Відрізнявся граціозністю, легкістю, мав інтимно-кокетливий характер. Прийшовши на зміну всеохоплюючого бароко, рококо продовжив його традицію, дещо трансформувавши й вдосконаливши її. Деякі дослідники вважають рококо логічним продовженням розвитку бароко і не виокремлюють його в окремий стиль, адже з барочним стилем його об'єднує прагнення до завершеності форм. Проте якщо бароко тяжіє до монументальної урочистості, то стиль рококо віддає перевагу витонченості й легкості, має здебільшого орнаментальну спрямованість

Термін "романтизм" походить від слова "роман" (у ХVII ст. романами називали літературні твори, написані не латиною, а похідними від неї мовами — французькою, англійською та ін.) Пізніше "романтичним" почали називати все незрозуміле і загадкове. Як явище культури, романтизм сформувався на основі специфічного світосприйняття, породженого наслідками Великої французької революції. Розчаровані в ідеалах епохи Просвітництва, романтики, що прагнули до гармонії і цілісності, створювали нові естетичні ідеали та художні цінності. Герой романтичних творів – людина, що опинилася за примхою долі у складних життєвих обставинах. Він ледь не гине під час морської катастрофи, йде в атаку, стоїть на смерть на революційній барикаді. Якщо полює, то не на зайців чи качок, а на левів; якщо закохується, то смертельно. Романтизм став палким прихильником всілякої екзотики, - індіанці, бедуїни, народи Кавказу, - без них мистецтво видавалося прісним. Хоча романтизм виник як протест проти мистецтва класицизму, вони були багато в чому між собою схожі, і саме романтики наповнили живопис своєрідними національними рисами, тобто тим, чого не вистачало мистецтву класицистів

Реалізм у живописі – один з напрямків, основним завданням якого є найбільш точне, фотографічне відображення дійсності. Його становлення припадає на ХVIII – XIX ст. "Достовірність" у зображенні оточуючого світу, його досконале вивчення, репрезентація повсякденного життя з точки зору естетичних принципів, соціальної спрямованості, зображення змін з плинністю життя, чого немає, наприклад, в класицизмі, який культивував статичність і незмінність буття. Народження реалізму в живописі найчастіше пов'язують з творчістю французького художника Гюстава Курбе (1819-1877), який 1855 р. відкрив у Парижі свою персональну виставку "Павільйон реалізму", хоча ще до нього в реалістичній манері працювали художники барбізонської школи (Теодор Руссо, Жан-Франсуа Мілле, Жюль Бретон). У 1870-і рр. реалізм розділився на два основні напрями – натуралізм та імпресіонізм

Сніг не просто білий, трава не зелена, тіні не чорні − все це складається із множинності різнобарвних точок, і тільки людське око, зливаючи їх воєдино, створює кольорове полотно. Зафіксувати миттєвість буття точно так, як це роблять фотографи у своїх роботах. Досі живопис не ставив перед собою такого завдання. Класичні сюжети картин для імпресіоністів стали другорядними. Своє натхнення вони черпали із повсякденного життя, яке добре знали: міські вулички, ремісники за роботою, сільські пейзажі, звичні та всім знайомі споруди тощо. На своїх полотнах вони демонстрували вигадливу гру «сонячних зайчиків», чергування світла й тіні, барвисту палітру. Процес формування, але не замкнута форма, момент зародження думки, але не її закінчення, плинність образів, м’якість форм, хиткість − основні принципи імпресіоністичного мистецтва. Представники цієї течії прагнули відобразити навколишній світ у його постійній мінливості, надаючи перевагу своїм безпосереднім швидкоплинним враженням над картиною буденності. Розчинивши колір у світлі та повітрі, позбавивши предмети матеріальності форми, імпресіоністи тим самим поставили під сумнів матеріальність світу

Щойно імпресіонізм почав бути фаворитом візуальної моди, причому вже не тільки у себе вдома – у Франції, з`явилася ціла низка художників, яким стало затісно у межах його, здебільшого, життєрадісного світогляду. Ван Гог і Гоген яскраво відчували драматизм та швидкоплинність людського життя; Сезанн – велич природи у порівнянні з нами, її байдужість до нашої метушні. За те, щоб писати, як вбачається та відчувається, Ван Гог заплатив самотністю та психічним розладом, Гоген – втратою батьківщини. Пожвавлення індустрії розваг та її реклама привели до мистецтва каліку-аристократа, Тулуз-Лотрека, співця життя кабаре та іподромів. Трохи окремо, між ними всіма та імпресіоністами бачимо цікаві постаті Сьора та Сін'яка, яких часто йменують неоімпресіоністами. Подібно до низки художників Ренесансу, вони були водночас митцями і вченими-експериментаторами. Угрупування, взагалі, не характерне для цієї генерації, – навіть оригінальної назви для них не вигадали: постімпресіонізм – те, що після імпресіонізму. Виключення становить лише доволі злагоджене та охоче до теоретизацій об`єднання Набі (назва походить від давньоєврейського "пророки"), – Боннар, Серюзьє, Валлотон, Дені. Якщо інші постімпресіоністи (а разом імпресіоністи, реалісти і романтики) стояли за незалежність станкової картини від дизайну, набіди пішли йому назустріч і не цуралися декоративності

Ідеї символізму були вперше проголошені у літературі французьким поетом Шарлем Бодлером, який вважав, що образотворчі засоби у живописі являють собою символи, в яких відображається світ душі художника. У цілому символізм був доволі неоднорідним і суперечливим явищем. Не маючи власної яскраво вираженої стилістики, він був швидше «ідейним» рухом, що залучав найрізноманітніших за манерою майстрів. У своїй творчості представники символізму звертались до стилізації мистецтва минулих епох, до мотивів античної міфології, євангельських сюжетів, середньовічних легенд

Стиль модерн існував на межі століть, тому його нерідко називають "стилем 1900 року". Він з’явився не як звичне для історії мистецтва заперечення і вихід за межі попереднього стилю, а як напрям який у запереченні старого прагнув якнайглибше осмислити, що таке традиція, а що таке нове, модерне. Модерн взяв на озброєння гасло "мистецтво заради мистецтва" (на противагу до «мистецтво заради просвіти» чи "відтворення дійсності") і проголосив перевагу форми над змістом. Вибух фантазії тодішніх європейських архітекторів кидав виклик розкішній примхливості бароко, до того ж стиль модерн з’явився не лише в архітектурі, але й у живописі, і Клімт, і Мунк — усі вони перебували під впливом нового мистецтва. Для нього характерні звивисті лінії; у декорі його асиметричні арабески рішуче поривають з традицією, створюючи рослинні мотиви (у Франції та Бельгії) і лінеарні форми (у роботах австрійських сецесіоністів)

Терміном "Паризька школа" визначають групу художників іноземного походження, що приїхали на початку ХХ століття у столицю Франції у пошуках ліпших умов для розвитку свого таланту і рідкісної свободи самовираження. Сам термін "Паризька школа" окреслив у 1925 році критик Андре Варно. За ним стоїть терпкий паризький коктейль із найрізноманітніших стилістичних напрямків – від постімпресіонізму до сюрреалізму. Ніколи ще раніше історія не знала такого художнього інтернаціоналу. Чуттєвість фарби і уяви переважатимуть над інтелектуалізмом у творчості художників Паризької школи. Хоча всі художники потрапили в середовище, де традиційні уявлення про об'єктивність живопису було рішуче поставлено під сумнів, усі вони цінували правдивість зображення

"Уявити світ таким, яким нам хочеться", — під цими словами художника Андре Дерена могли б підписатися багато хто з художників початку ХХ століття. У 1905 – відкрився “осінній салон”, де голосно заявили про себе фовісти, а вже у 1906 у Німеччині була створена група "Міст" та в 1911 – "Синій вершник". Картини фовістів залишали у глядача відчуття енергії та пристрасті, і французький критик Луї Восель назвав цих живописців дикими звірами (фр. les fauves). Це було реакцією сучасників на екзальтацію кольору, "дику" виразність фарб. Так випадкове висловлювання закріпилось як назва усієї течії. Проте будь-які сміливі експерименти різко припинилися у 1933 році, коли влада оголосила експресіонізм поза законом. Кампанія проти його представників увінчалася цинічною акцією 1937 року, під час якої було конфісковано 650 творів мистецтва з 32 музеїв Німеччини. "Дегенеративне мистецтво" – таку назву отримала виставка робіт, більшу частину якої складали полотна художників, що належали до таких напрямків, як імпресіонізм, дадаїзм, кубізм, фовізм, сюрреалізм, експресіонізм, Баухаус. Виставлені на ній картини підлягали знищенню 

З 1905 по 1910 рр. в західноєвропейському мистецтві відбувається радикальна зміна естетичних настанов: французькі фовісти та німецькі експресіоністи повністю переглядають відношення до кольору та малюнку, кубізм звільняє живопис від "чуттєвості", абстракціонізм - від предметності, футуризм, чиї інновації перебувають поза межами власної виразності, вносить у мистецтво дух нігілізму та агресії. Стан, у якому зрештою опиняється образотворче мистецтво ХХ століття, можна назвати перманентною естетичною революцією. Феномен мистецтва ХХ століття, що визначають терміном "російський аванґард", не збігається з певною конкретною художньою програмою чи стилем. Цей термін остаточно закріплюється за радикальними новаторськими течіями, що складаються в російському мистецтві у довоєнні – 1907-1914 рр. і що виходять на авансцену у роки революції, а досягають зрілості у перше післяреволюційне десятиріччя. Різноманітні течії художнього аванґарду об'єднує рішучий розрив не лише з академічними традиціями й еклектичною естетикою XIX ст., але й з новим мистецтвом стилю модерн. Спільним для російського аванґарду була радикальна відмова від культурного спадку, повне заперечення наступництва/спадковості у художній творчості і поєднання деструктивного і творчого начал: духу нігілізму та революційної агресії з творчою енергією, спрямованою на створення принципово нового в мистецтві та інших сферах життя

Абстрактне мистецтво з’явилося на початку ХХ століття, проте імпліцитним концептуальним передвісником абстракціонізму та інших течій модерну вважається давньогрецький філософ Платон. Так, наприклад, Платон у творі "Філеб" писав про справжню красу самих по собі ліній, поверхневих площин та просторових форм, незалежних від будь-якої імітації видимих речей, від будь-якого наслідування природи. Геометрична краса, на відміну від краси натуральних "неправильних" форм, на думку Платона, має не відносний (суб’єктивний), а абсолютний безумовний характер (об’єктивний). Тернистий шлях від художнього відтворення ідеальної реальності до зображення "чистих" ліній та форм почався. Супрематизм – один з напрямків аванґардного мистецтва. Він виражався в комбінаціях різнокольорових площин найпростіших геометричних поєднань. Поєднання фігур, різних за величиною, утворює пронизані внутрішнім рухом урівноважені асиметричні супрематичні композиції. Напрямок знайшов застосування в урбаністиці, плакаті і графіці. Супрематизм був покладений Казимиром Малевичем в основу його художніх експериментів 1910-х рр

Дадаїзм, дада – літературно-художній рух, що виник в Цюріху серед письменників та художників-емігрантів у розпал Першої світової війни (1916). У своїй творчості вони прагнули відобразити алогічність, абсурдність світу, додати елемент гри та випадковості, за способом вираження це було "антимистецтво". На Кельнській виставці 1920 року, влаштованій біля туалету, глядачам пропонували нищити експонати сокирою, що вони й робили. Дада називали "нігілістичною предтечею сюрреалізму". Провідними фігурами були художники Марсель Дюшан, Ханс Арп і поет Трістан Тцара. 
Сюрреалізм – напрямок в мистецтві, що сформувався на початку ХХ століття у Франції. Теоретик і основоположник сюрреалізму Андре Бретон стверджував, що сюрреалізм повинен виявити відмінність між мрією та дійсністю й створити певну абсолютну реальність – надреальність. Однак форми вираження цих ідей у сюрреалістів були доволі різними. Сюрреалісти поєднували непоєднуване, пропонували абсурдне накладання натуралістичних образів за допомогою колажу і технології ready-made. Великий вплив на формування даного напрямку мали теорії Фрейда про свідомість та його метод "вільних асоціацій", що використовувався для переходу із свідомості у підсвідомість